ПРЕСА, ВІДГУКИ

СТАНКОВИЧ
Євген Федорович

Композитор

Преса, відгуки | Творчий доробок | Твори МР3 (фрагменти) | Видання | Дискографія

ПРЕСА, ВІДГУКИ

Ю.Станішевський. Чарівний світ Євгена Станковича

Л.Олійник. Україна повинна мати свою сучасну культуру не в географічному, а в духовному сенсі” 

Леся Олійник,
кандидат мистецтвознавства

 „Україна повинна мати свою сучасну культуру не в географічному, а в духовному сенсі”

Відомому композитору Євгену Станковичу
виповнилося 65 років

Нещодавно Євген Федорович повернувся з Донецька. В Театрі опери та балету імені А.Солов’яненка готується до постановки його фольк-опера „Цвіт папороті” у новій редакції. У виконанні Сієтлського оркестру має відбутися прем’єра у США Симфонієти, композитор також завершує оперу „Страшна помста” за однойменною повістю М.Гоголя.

В українській культурі творчість Євгена Станковича – явище самодостатнє: його доробок сам по собі може представляти сучасну професійну музику України. Озвучені провідними виконавцями, твори композитора відомі у багатьох країнах світу. Важко знайти жанр, який Є.Станкович не збагатив би зразками найвищого мистецького гатунку: балети і опери, вокально-симфонічні фрески і оркестрові полотна (лише камерних симфоній – десять), духовні хори та інструментальні концерти, камерні композиції і музика до фільмів, у тому числі 20-серійна „Роксолана”. Але є твір, який посідає особливе місце в його доробку і має особливу долю...

Фольк-опера

У репертуарі Ніни Матвієнко є надзвичайно прониклива і щемна пісня „Глибокий колодязю”. Її джерельно чиста мелодія, як і сам голос співачки сприймається як ліричний символ України. Проте мало хто знає, що у широкий світ пісня вийшла з оперного твору Є.Станковича „Цвіт папороті”. За обробку цієї стародавньої мелодії композитор отримав у 1986 році найвищу премію фольклорного конкурсу Європейського радіо. Сама ж фольк-опера, яку він написав близько 30 років тому, і досі залишається невідомим шедевром національного мистцтва.

В кінці 70-х років ХХ століття, в українській культурі вкотре був штучно призупинений той творчий процес, скасовані ті художні ідеї, які виводили її на орбіту існування як самбутнього національного явища. Унікальний за новаторством і мистецьким втіленням твір Є.Станковича знаменував народження в Україні нової національної опери і перевертав саму уяву про жанр, який існує вже понад чотири століття.

З народженням „Цвіту папороті” у світовому оперному мистецтві виник, по суті, новий жанр – фольк-опера, яка згодом в інших країнах теж дістала свої зразки. Вся музика „Цвіту папороті” зіткана з фольклорних інтонацій і народних пісень, відтворених найсучаснішою композиторською технікою (причому авторські мелодії майже неможливо відрізнити від автентичних джерел). Традиційний оперний оркестр Є.Станкович поєднав із мистецтвом народного хорового співу (композитор писав для Національного народного хору імені Г. Верьовки). Оперне дійство збагачувалося сценами модерної хореографії. Авангардні музичні засоби вражали зухвалістю і фантазією: в оркестрову партитуру автор увів старовинні народні інструменти, голоси природи, галас і гомін народних гулянь, незвичні звучання – аж до рибальських дзвіночків. Літературну основу „Цвіту папороті” теж складали національні джерела: колаж із творів М.Гоголя „Тарас Бульба”, „Страшна помста”, поезія Т.Шевченка, історичні пісні, думи, стародавній обрядовий фольклор. Поетичні й музичні національні символи доповнювали художні метафори генільного сценографа Євгена Лисика. До роботи над спектаклем запросили відомого польського режисера Збігнева Шановського.

Твір був замовлений французькою концертною фірмою „Алітепа” для всесвітньої виставки в Парижі. Відтак, українська культура мала колосальний шанс для виходу на світовий інформаційний ринок. Для перегляду готового спектаклю до Києва прибули французькі фахівці. Постановка „Цвіту папороті” мала відбутися в палаці „Україна”. Розголос про прем’єру поширивсядуже швидко: біля Палацу зібралася творча інтелігенція, студенти, які чекали на значну мистецьку подію. Але за дві години до початку спектаклю надійшла інформація: з найвищого кабінету Радянської України поступило розпорядження: „Відмінити!”.

У часи, коли в Москві шефом ідеологічного відомства був Суслов, а у Києві – Маланчук, це прозвучало як судовий вирок. Адже, вже був досвід прем’єри фільму „Тіні забутих предків”! Згодом, після цієї заборони дивним чином почали зникати унікальні декорації та автентичні костюми, які збиралися по скринях старосельців: раритетні строї та декорації, за вказівкою згори були засипані хімічним порошком, що перетворив їх на прах. Чому ж твір, музика якого нагадує про величну гордість предків, про тисячолітню культуру України і ніжну душу її народу був вилучений з української культури?

– Спрацювала звична ідеологія: радянські чиновники сприйняли твір як „прояв українського націоналізму”, розказує Євген Станкович. – Тоді самі національні ідеї зустрічали з боку ідеологічних структур постійний і жорсткий опір.
„Перша ластівка” про це прилетіла з Білорусії. Сценограф Євген Лисик, який на той час працював головним художником Мінського оперного театру, розповідав про настрої тодішніх чиновників щодо України, яка, за їх словами „почала гратися у самостійність”. Є.Лисик, який прибув на репетиції спектаклю, був упевнений (і він говорив мені про це), що фольк-опера „Цвіт папороті” не побачить світ. Так, власне, і сталося. Як згодом виявилося, питання про її долю вирішував М.Суслов, котрий і дав відповідне розпорядження офіційному Києву. Їх, себто владу, лякали речі абсурдні. Наприклад, мені говорили, що пісня „Ой, Морозе-Морозенку” присвячена Морозу Валентину, а я на той час про нього навіть і не чув. А пісні цій – уже триста років! Або, скажімо, зображення на декораціях Євгена Лисика трьох шляхів було сприйнято як символ тризуба. Отакі нісенітниці. Очевидно, всі ці речі разом йшли до того, що прем’єру заборонили.

– Чи не став Ваш твір і офіційна реакція на нього певним відгуком на події 60-70-х років і, зокрема, на відому книгу Івана Дзюби?– У моєму житті Іван Дзюба зіграв величезну роль. Моєму прозрінню як справжнього громадянина, патріота України завдячую саме Івану Михайловичу – його особистості, його відомій книзі і працям про Голодомор та сталінські репресії. Іван Дзюба відкрив для мене трагічну історію моєї Батьківщини. Адже нам показували її інакше. Новими для себе знаннями я був вражений і приголомшений. Памятаєте слова Сенеки „Знання примножують печаль?”

– Було кілька спроб концертного виконання окремих частин „Цвіту папороті”. Більше пощастило обрядовим сценам „Купало”. У варіанті, який здійснив камерний хор „Київ” під орудою Миколи Гобдича, вийшов навіть компакт-диск. Але фрагменти твору, тим більше щоразу пристосовані для нових виконавців, не дають справжньої уяви про фольк-оперу. Чому Ви вирішили робити її нову редакцію, а не залишити у першому варіанті?– З’явилася, нарешті, надія на сценічне втілення „Цвіту папороті”. За постановку твору взявся Донецький оперний театр, відомі українські митці: – головний балетмейстер театру Вадим Писарєв, головний диригент Василь Василенко, художники – брати Риндзаки, які є учнями Є.Лисика, режисер Василь Вовкун. Але, як і кожний оперний театр, Донецька опера має академічний хор, спів якого, звичайно, різниться від народного мистецтва. Тому довелося робити нову версію „Цвіту папороті”, насамперед, змінювати її хорову партитуру. Шкода, що при цьому втрачаються автентичні співочі традиції, краса низького, так званого, грудного тембру, що ним відрізняється український жіночий спів. Зміна голосового діапазону викликала необхідність змін і в оркестровій партитурі. Звісно, нова редакція „Цвіту папороті” дещо порушує саму ідею синтезу професійного і народно-пісенного мистецтв. Але мене дуже приваблює бажання і запал талановитих музикантів, усього колективу Донецького театру створити спектакль, на сценічне втілення якого довелося чекати майже 30 років.

„Музична... Біблія”

– Серед Ваших творів останнього десятиліття все частіше з’являються жанри духовної музики – псалми, Літургія Святого Іоанна Златоуста, Херувимська, хорові концерти на тексти із Біблії... Чи доводилося Вам раніше звертатися до біблійних текстів?– Ні, Біблію я відкрив для себе вже у, так би мовити, зрілому віці. Подарував її на моє 40-річчя мій товариш, талановитий литовський композитор Освальдас Балакаускас. Ми вчилися разом у нашого незабутнього вчителя Бориса Миколайовича Лятошинського. Як і більшість моїх одноліток, я поняття не мав про біблійні тексти, про Десять Господніх заповідей. Моя мати заробляла на хліб вчителькою, і я знав, що не маю права зробити щось таке, із-за чого вона втратить роботу. Адже слова „Бог”, „Біблія” у ті часи навіть промовляти було небезпечно.
Потрібен був тривалий час, щоб осмислити Слова Божі, спробувати вникнути в їх глибинну сутність й наважитися озвучити звернення до Господа. Біблія дає можливість пізнати духовні цінності і їх основу основ – Десять заповідей, що має складати сутність буття людства. Світ споконвіку влаштований так, що все важливе для людини треба виборювати. Добро треба здобувати, а зло, на жаль, і так знаходить людину. Тому, поки людина живе у цьому світі, вона має все робити для того, щоб наповнити цей світ добром.

– Один з останніх Ваших творів – Концерт для скрипки з оркестром, який прозвучав на Вашому ювілейному вечорі в Національній опері України, вразив слухачів драматизмом музики, що сягала найвищих трагічних висот. Можливо, образи Концерту виникли під впливом певних подій у Вашому житті?– Так сталося: один за одним пішли з життя рідні й близькі мені люди. Трагічні ці події викликають роздуми про смисл буття, про скороминучість життя на Землі. Власне про це – вся світова музика: від Палестріни, Баха, Моцарта, Веделя, Березовського до Шостаковича, Бріттена, Лятошинського. В музиці драматизм нашого земного буття акумулюється через трагічне начало. Світ споконвіку влаштований так, що все важливе для людини треба виборювати. Добро треба здобувати, а зло, на жаль, і так знаходить людину. Тому, поки людина живе в цьому світі, вона має все робити для того, щоб наповнити цей світ добром.

„Музична культура не обмежується лише шоу-бізнесом”

– Упродовж багатьох років Ви займали керівні посади Спілки композиторів Радянського Союзу. Нині Ви очолюєте Національну Спілку композиторів України. Що змінилося і чи потрібна, на Вашу думку така творча організація?– Ви знаєте, для музики політична, суспільна система не має значення: Моцарт чи Бетховен, Верді чи Мусоргський творили не завдяки або попри систему. Пам’ятаєте, як сказав Чайковський: „Що мені цар, я сам цар у музиці.”? Інша справа, як ставиться держава до культури та її творців. У всі часи, починаючи з Римської імперії, держава, якщо вона була розвинена й цивілізована, дбала про своє мистецтво. Ще найдревніші мудреці доводили істину, що поза культурою немає людини. Духовні цінності створюють не політичні партії чи фракції. Кого буде цікавити, скільки їх було і хто керував ними? Для історії залишаються книги, музика, картини та імена їх авторів. Власне, це і є історія розвитку цивілізованої країни.

А сьогодні ми бачимо: в нашій Державі немає критеріїв, немає культурної політики, і це веде до духовної деградації суспільства. Якщо після нинішнього правління і влади нічого не залишиться нашим нащадкам, гріш ціна такому правлінню і такій владі! Мене, скажімо, абсолютно не цікавить яка буде коаліція, але мені не байдуже, чим будуть жити люди в нашій країні, чим буде вимірюватися смисл їхнього існування, чи будуть вони пізнавати духовний сенс буття, чи рахувати відсотки від бандитських оборудків і красти те, що погано лежить?

Україна повинна мати свою сучасну культуру не в географічному, а в духовному сенсі. В цьому розумінні Національна спілка композиторів, як і інші творчі спілки, залишається єдиним осередком, яка дбає про розвиток професійної музики і яка свідчить, що в Україні музична культура не обмежується лише шоу-бізнесом.
У творчості українських композиторів відображені всі пласти сучасної музики, і ця творчість розвивається на рівні світових стандартів. Чого не скажеш про поп- і рок-музику, яка навіть з технічного боку далека від сучасних вимог. І це можна пояснити чужим для України її походженням. Адже ця музика прийшла до нас з країни емігрантів (маю на увазі США), де не існувало цілісної, історично розвиненої культури.
Україна ж має віковічні традиції, на яких виростали сотні поколінь талановитих митців.

Але сьогодні ми стоїмо перед загрозою втратити наступність цих традицій та знищення навіть самої професії музиканта. Професійна музична культура України – і творчість, і виконавство – вже давно вийшла, на відміну від самої держави, у світовий простір. Але українська музика ніколи не буде лідером, скажімо, у Франції чи Німеччині (там лідер – своя, вітчизняна музика!). Тому творчість українських композиторів і наших талановитих музикантів має, насамперед, звучати тут, на Батьківщині. Ось про що треба дбати!...

А стосовно себе, скажу: з віком я став гіршим, бо став старшим. З іншого боку, я був молодим, але нічого не знав. Але я завжди робив і роблю тільки те, що можу.

(Газ. „Культура і життя”, №44, 31 жовтня 2007 р.)

Преса, відгуки | Творчий доробок | Твори МР3 (фрагменти) | Видання | Дискографія