СТАТТІ ТА МАТЕРІАЛИ

Валентина КУЗИК
доктор філософії мистецтва,
лауреат Премії ім.М.В.Лисенка

МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ

Передмова до видання "Хорові твори" (скорочено)

Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні,
Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні!
Згинув славний Леонтович у досвітній час,
Білі крила, як вітрила, залишив для нас.
Слава славна не поляже, не помре в віках,
Славен славний Леонтович,
Хай живе в піснях!

Максим Рильський

Українська хорова музика минулого багата на яскраві творчі особистості – М.Ділецький, М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель, М.Лисенко, К.Стеценко, О.Кошиць... Особливе місце у цьому ряду посідає М.Леонтович, який у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу.
Сама постать митця довгі десятиліття, немов магніт, притягує до себе увагу не тільки музикантів, шанувальників хорового співу, але й культурної громади, діячів церкви та й звичайних пересічних людей. Багато фактів з його короткого й трагічного життя замовчувалося, упродовж майже всього пореволюційного періоду ХХ століття, дозовано й відкоректовано радянською цензурою видавалися його твори.
У 1990-і роки ситуація змінилася на краще – зазвучала його духовна музика (видання нот здійснили В.Іванов, пізніше М.Юрченко), у нових варіантах предстали вже знайомі раніш обробки деяких пісень.
Літургія та духовні піснеспіви Леонтовича окрасили репертуари кращих українських хорів і зазвучали далеко за межами України. Музиканти об’єдналися у Всеукраїнське музичне товариство імені М.Д.Леонтовича, відбуваються хорові конкурси ім. М.Леонтовича, які привели до справжнього ренесансу хорової справи в Україні. 2002 р. виходить книга „Микола Леонтович” А.Завальнюка, де найбільш повно і відповідно до історичної правди представлені матеріали й документи з життя і творчості композитора.
До 125-річчя від дня народження автора „Щедрика” відкрито меморіальну дошку на стіні колишньої духовної семінарії у Кам’янці-Подільському, де вчився М.Леонтович.

Життя композитора М.Д. Леонтовича заповідалося скластись за досить типовою схемою буття пересічної людини, нічим не виділяючи майбутнього генія української музики з оточуючого середовища.
Народився він 13 грудня 1877 р. у присілку Монастирьок – біля села Селевинці, Брацлавського повіту, що на Поділлі, у багатодітній сім’ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича.
Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й освічені музично батьки. Особливо відчутний вплив на „первістка Миколку” мала мати – Марія Йосипівна, він і зовні подібний на неї рисами обличчя та променистими ясними очами, в яких світилась щирість і лагідність душі.
Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця, після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії, за традицією священицьких родин Поділля, віддали вчитися до Шаргородського початкового духовного училища( 1888–1892).

Наступний етап майбутнього священика, як тоді думалося батькам, – Кам’янець-Подільська духовна семінарія (1892–1899). У цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше – молодший брат Олександр. Та роки семінарського навчання стали поворотними для М.Леонтовича у виборі власного шляху.
Активне культурне життя центрального міста Подільської губернії, концерти, вистави (навіть опера), на яких хоча й не так часто, як хотілося б, але бував молодий Микола, участь у семінарському хорі, а після третього курсу й у новоствореному струнному оркестрі, серйозне опанування різними музичними інструментами – скрипка, флейта, фісгармонія, – поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою

(Про роки навчання М.Леонтовича див.: Іванов В. Маловідомі сторінки біографії М.Леонтовича // Український музичний архів. Вип. 2. – К. – 1999. – С. 54–68.)

Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім’я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості, Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть за основу його власних композицій. У семінарські роки з’являються його перші обробки („Ой з-за гори кам’яної”, „Ой піду я в ліс по дрова”, „Мала мати одну дочку” та ін.), він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського.
Семінарський вчитель з музики Ю.Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією й контрапунктом (правду кажучи, з інших дисциплін, окрім музики, успіхи були досить скромними).

А у 1899 р., коли ж у семінарії, як і в інших учбових закладах тодішньої Російської імперії, широко відзначали 100-річчя від дня народження поета О.Пушкіна, його товариші підписали на спільній фотографії: „Майбутньому славетному композитору”. Друзі подарували йому й клавір опери „Черевички” П.Чайковського, на авантитулі якого читаємо: „Майбутньому славному композиторові, незабутньому регентові від хору співаків”.
Власну самостійну біографію М.Леонтович почав з ламки сімейної традиції – він вирішив стати сільським вчителем. Можливо, його манила мрія продовжити професіональну музичну освіту, проте фінансові можливості не дозволяли такої розкоші. Лишалося одне – працювати, займатися самоосвітою й, по можливості, зрідка консультуватися з відомими музикантами-професіоналами. (Зрештою, проблеми з отриманням професіональної музичної освіти у повному консерваторському обсязі за тих же самих причин мав і М.В.Лисенко).

З осені 1899 р. М.Леонтович – вчитель співів та арифметики (!) Чуківської двокласної школи. Він при школі організовує хор, невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власних композицій молодого вчителя.
У Чукові М.Леонтович укладає свою „Першу збірку пісень з Полісся”, яка так і полишилася в рукописі (чи-то від скромності автора, чи-то від проблем з друком). То ж першим друкованим виданням стала „Друга збірка пісень з Полісся” (Київ, 1903 р.), присвячена М.Лисенкові.
Ще перед друком, М.Леонтович наважився надіслати свої обробки пісень М.Лисенку, з метою почути думку визнаного українського митця про початкові спроби подільського музики. Зберігся фрагмент листа–відповіді М.Лисенка: „Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши у їй самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів за для гармонійної площі...”.
А у дні святкування свого 35-літнього творчого ювілею М.Лисенко (за спогадом М.Павловського) з сумом скаржився на пустку в українській музиці, але „з захопленням говорив про народнього вчителя з Поділля М.Леонтовича, що дуже серйозно ставиться до музики, студіює дуже старанно контрапункт і в своїх аранжировках народніх пісень виявляє оригінальний, яскравий хист. Із цього вчителя „будуть люди”!
Однак, хоча до збірки й входили такі вдалі обробки як „Гаю, гаю, зелен розмаю”, „Ой час, пора до куреня” та ін.), сам автор був незадоволений з неї, вважаючи недосконалим професіоналізм музичного вирішення хорової партитури та запис словесно-текстового ряду. М.Леонтович поступово скупив увесь тираж (300 примірників) і, як сам жартома казав: „Пускав у Дніпро”.

Послужний список скромного „народнього вчителя з Поділля” продовжується: 1901 р. М.Леонтович – вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі.
У Тиврові відбулося знайомство Миколи Дмитровича з чарівною й освіченою дівчиною Клавдією Ферапонтівною Жовткевич (сестрою дружини Ф.Наливанського – колеґи Леонтовича), що переросло у глибоке почуття і завершилося шлюбом (22 березня 1902 р.). Турбота про матеріальне забезпечення власної сім’ї змушує Леонтовича шукати нову роботу – 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно-приходській школі. І тут теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр. Множиться і його творчий доробок.
Молодий композитор відчуває настійну потребу підвищувати свій музично-професіональний рівень і у 1903–1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до північної столиці, де прослуховує лекції у Петербурзькій придворній капелі. Цей давній учбовий заклад, пов’язаний з іменами Бортнянського, Березовського, Глінки, після відкриття консерваторій у Петербурзі та Москві, дещо пригас у своїй славі (на початок ХХ ст.).
Але те, що стосувалося хорової справи – хорового виконавства і практики хорового письма – було довершеним. То ж заняття з відомими спеціалістами С.Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О.Пузаревським (хорове виконавство) стало вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання реґента церковних хорів.

Однак Леонович не мріяв про кар’єру церковного регента, а отримання Свідоцтва сприймав як офіційний документ, що підтверджував його спеціальну – музичну – освіту. Вертаючись після іспитів з Петербургу додому, він роззнайомився у поїзді з залізничником, який обмовився про можливість працювати у м. Гришино на Донеччині (тоді – Катеринославщині).
На новий учбовий 1904 р. сім’я Леонтовичів вже жила у станційному містечку Гришино. Микола Дмитрович – вчитель співів у залізничній школі. Він одразу організував хор, до якого увійшли школярі та більш старші віком, створив невеличкий оркестр, який акомпанував солістам, підготував репертуар, що складався з поширених на той час творів М.Лисенка, П.Ніщинського, А.Коципінського, обробок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Хор успішно виступав з концертами по навколишніх містечках і селах, а до його керівника росли повага й любов оточення.
Особливо близько М.Леонтович заприятелював з молодими вчителями П. Денегою та Л. Добровою, які у 1905 р. очолили гришинську бойову дружину й вирушили на підтримку повсталим гірникам Горлівки. Хор Леонтовича проводжав гришинську дружну співом революційних пісень. Та повстанці були розбиті, загинули П.Денега та Л.Доброва, почалися арешти революціонерів та їх співчуванців. У Леонтовичів зробили обшук.
Погіршилося й ставлення до Миколи Дмитровича місцевої влади. Драматичні події часу спричинилися й до особистої трагедії родини – вмирає новонароджений син...

Перебувши 1906 р. у батьківському домі в Білоусівці, М.Леонтович знову повертається до Гришино. Але утиски стали нестерпними – ніяких концертів, ніякого співу українських пісень, ніяких свободолюбних ідей, а тим паче – революційних, тільки учнівський хор і музична грамота. То ж одразу по закінченні шкільних занять, навесні 1908 р. родина Леонтовичів виїздить на рідне зелене Поділля.

Повернення у любий край було благословенним для М.Леонтовича – адже тут йому найкраще працювалося, тут на думку спливало розмаїття чудових образів і мелодій. І з працею влаштувалося – він став вчителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі, де навчалися доньки подільських священиків. Як й усюди – упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських –Глінки, Верстовського, Чайковського, та українських композиторів – Лисенка, Стеценка, Козицького. Їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу.
Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А.Конощенка „Українські пісні з нотами” (І т ІІ сотня, видані у Одесі 1900 та 1902 рр.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків – „Над річкою бережком”, „При долині мак”, „Ой у полі та туман, димно”...

Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М.Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, щоби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. Він звернувся до С.І.Танєєва – учня П.І.Чайковського, який, у свою чергу, порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем Б.Л.Яворським ( відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку ХХ ст. ладової теорії (на основі тетрахордних угрупувань).
Сьогодні ми це називаємо практикою заочного навчання – саме так впродовж дванадцяти років Микола Дмитрович брав лекції у Б.Л.Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, а з 1916 р. – до Києва, куди той переїхав.
Дивна історична колізія – Болеслав Леопольдович Яворський (1877–1942) був старшим від учня лише на півроку, між ними утворився глибокий духовний зв’язок і щира сердечна прихильність, хоча, як відомо, ці взаємини не вилилися у дружньо приятельські стосунки товаришів-сверсників, а зберігалися на достойній відстані „вчитель-учень”. Думається, тут суттєву роль відіграло шанобливе відношення скромного „народнього учителя з Поділля” до високого фахового рівня знань вчителя-теоретика.

А от знайомство з К.Стеценком (1882–1922) переросло у найщирішу товариську дружбу. Улюблений талановитий учень М.Лисенка був близький М.Леонтовичу думками по розвою української культури, об’єднували їх і творчі пошуки новаторських шляхів обробки народнопісенних джерел, прагнення творити нові зразки духовної музики, ґрунтованої на національному мелосі й традиціях українського багатоголосся.

У Тульчинський – найбільш плідний період творчості М.Леонтовича – з’являються такі знамениті хорові обробки як „Козака несуть”, „Пряля”, „Піють півні”, „Женчичок-бренчичок” та ін. Композитор значно розширює коло фольклорних першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К.Поліщука й М.Остаповича, аранжуючи й власні записи.

(Збірничок найкращих українських пісень з нотами. Зібрав К.Л.Поліщук. Ноти записав М.Остапович. Редакція А.Кошіц. Ч.І–ІV. – К. – 1913), І.Демченка (Українське весілля. – Одеса. – 1905), К.Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К. – 1917)

М.Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина – очолює місцевий відділок „Просвіти”, де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери „Коза-дереза” М.Лисенка та „Вечорниці” П.Ніщинського до драми „Назар Стодоля” Т.Шевченка. За дружньою підтримкою та й наполяганнями К.Стеценка Микола Дмитрович наважується дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О.Кошиця у Києві.
Справжнім потрясінням для київської громади стало прем’єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) „Щедрика” у обробці М.Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до Леонтовичевого доробку взагалі. „Щедрик” став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України. Розкрилися нові творчі горизонти, пісні – „білі лебедоньки” – окрилили музичний геній композитора і надали нової снаги для творчості.

Визнання М.Леонтовича виявилося трагічним чином пов’язаним з історичною долею України початку ХХ ст. Після проголошення Україною незалежності 1918 р. активно формується нова національна культурна політика, до участі у цій справі залучаються найбільш суспільно свідомі діячі.
1919 р. М.Леонтовича запрошують до Києва викладати у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М.В.Лисенка та у народній консерваторії (з дружиною та двома доньками переїздить до столиці; жив на Лук’янівці, вул. Багговутівська, 2). Планується видання його хорових обробок. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти (Наркомпрос’у) він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою – був комісаром капели (термінологія доби революційних змагань).
Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники „Нотна грамота” та „Підручник для навчання в школах народних”, з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М.Леонтович пильно стежить за рухом визнання автономії української православної церкви, що почався у 1918 р. (завершився проголошенням автокефалії на Всеукраїнському православному соборі 1921 р.). До складу Всеукраїнської православної церковної ради увійшли й К.Стеценко та М.Леонтович. Доробок Миколи Дмитровича, у слід за К.Стеценком та О.Кошицем, збагачується на нові духовні твори: „На воскресіння Христа”, „Хваліте ім’я Господнє”, „Світе тихий” та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його „Літургія”, першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську6 22 травня 1919 р., під орудою С.Тележинського (є варіант „Літургії” і на старослов’янський канонічний текст).

У Києві композитор наважується розширити звичні йому жанрові межі своєї творчості (обробки народної пісні) й писати цілком оригінальні авторські твори. Так народжуються відомі хори „Льодолом” та „Літні тони” на вірші Г. Чупринки, „Легенда” на вірші М.Вороного та „Моя пісня” на слова К.Білиловського.
Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б.Грінченка „Русалчин Великдень”. Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знову повертається до Тульчина (куди ще раніше, ховаючись від нужденного „столичного” життя, перебралася дружина з доньками). Думалося, що тут вдасться продовжити активне творче життя, дописати оперу, створити гарний хор. Однак єпархіальне училище було ліквідовано, довелося вчителювати у трудовій школі.
Зелене Поділля та бунтівна ще з козацьких часів Брацлавщина з її центром у Тульчині відмовилась прийняти ідеї пролетарської революції, які на штиках гвинтівок принесли сюди на початку 1920 року російські більшовицькі загони. Почалося полювання на людей – прихильників української національної ідеї.

Супротив був настільки сильним, що 23 квітня 1920 р. Раднарком прийняв спеціальне положення „Про організацію управління „Південно-Західного фронту” (куди входила і Подільська губернія) , яке надавало найширші повноваження органам ЧК (рос. – Чрезвычайной комиссии) у наведенні громадянського порядку, а насправді – дозвіл на розгул червоного терору. Цей дозвіл скріпив своїм підписом вождь революції – Ленін. Так за декретом Раднаркому Поділля з „зеленого”перетворили на „червоне”: тисячі людей було розстріляно, ще тисячі було заслано до північних Архангельських концтаборів (списки розстріляних і засланих друкувалися у тогочасній місцевій пресі на останній сторінці). З Петрограда й Москви на Поділля посунули вагони з революційними „залізними дивізіями”, революційні трибунали через день виносили смертні вироки подільським юнакам, які тисячами тікали від служби у Червоній армії; навіть школярів, які до Шевченкових днів поставили „Назара Стодолю”, розстріляли як націоналістів (Загрійчук А. Браїловська доля „Назара Стодолі”, або Як 75 років тому знищили самодіяльних акторів // Літературна Україна. – 1996. – 11 квіт.)

23 січня 1921 р. М. Леонтович був у Марківці, куди приїхав ще 8 січня відвідати батька – сільського священика о. Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак з Кіблича, а от другий –незнана в тих краях людина у шкірянці і з обрізом через плече. Останній показав господарю виписане на сірому цупкому папері посвідчення оперуповноваженого Вінницького ЧК на ім’я Афанасія Гріщенка (саме з „і”) з безліччю печаток.
Попросилися переночувати. Грищенка поклали у одній кімнаті з М.Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю...

Більш детально див.: Завальнюк А. Смерть композитора. Невипадкова трагедія // у кн..: Микола Леонтович. Дослідження, документи, листи. – Вінниця. – 2002. – С. 42–56; Кузик В. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. – 1996. – 23 трав.

Микола Дмитрович був доброзичливою, лагідною, тихою, люблячою людей і родину людиною. Він не був бунтівним борцем, а БУДІВНИЧИМ, – та це, мабуть, ще небезпечніше для всіляких диктатур, аніж відкритий герць. Таких тихих й лагідних убивають, думаючи, що, задувши свічку життя, зруйнують зведені ними храми.
Розраховували цинічно просто: талант – незамінний духовний скарб нації: не стане його, й обірветься та духотворча праця, яку він здійснює для блага свого краю.

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненою і непередбаченою для української громади. Можливо, ота нескінчена вервечка вбивств, що тяглися аж з 1917 року – Іван Стешенко, Лев Симиренко, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Володимир Науменко, Григорій Чупринка, Василь Чумак – притупили інтуїтивну здатність людей передчувати події.

Та вбивство Миколи Леонтовича збурило свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити десять днів по смерті митця.
Нашвидкоруч, але з великою відповідальністю, організували концерт з творів Леонтовича. А у рідному Тульчині хор Леонтовича вперше виконав його обробку народної пісні „Смерть” і, як свідчить Я.Юрмас, „під час виконання її повнісінька заля істерично ридала...”. У Києві ж по концерті упорядили Комітет пам’яті М.Д.Леонтовича, який очолив К.Стеценко (через рік перейменовано – Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д.Леонтовича).

З глибокою шаною називаємо сьогодні імена тих, хто були серед засновників Комітету – його фундатор, видатний композитор К.Стеценко (1882–1922; що зовсім не надовго пережив свого друга М.Леонтовича),
перший Голова Комітету, художник і поет Ю.Михайлів (1885–1935), секретар Комітету, журналіст О.Чапківський (1884–1935),
заступник голови, композитор П.Козицький (1893–1960),
вчений фольклорист К.Квітка (1880–1953; чоловік Лесі Українки),
мистецтвознавець, фольклорист і філолог Дм. Ревуцький (1881–1941),
композитори, хорові диригенти, відомі музиканти – Я.Степовий (1883–1921), М.Вериківський (1896–1962), Г.Верьовка (1895–1964), Ф.Попадич (1877–1943), П.Демуцький (1860–1927), В.Верховинець (1880–1938), Б.Яворський (1877–1942; вчитель М.Леонтовича), Б.Лятошинський (1895–1968), Ф.Блуменфельд (1863–1931), Н.Городовенко (1885–1964; перший керівник „Думки”),
письменник, бандурист і актор Г.Хоткевич (1877–1938),
П.Гайда, С.Тележинський, С.Дурдуківський,
поети П.Тичина (1891–1967) та В.Поліщук,
новатор театральної справи Л.Курбас (1887–1937), актор І.Садовський (1876–19480,
президент Української академії мистецтв М.Бурачек (1871–1942),
видатний вчений-історик культури С.Єфремов (1876–1938),
історик мистецтва Д.Щербаківський (1877–1927),
товариш Леонтовича ще з семінарських років Г.Яструбецький, Васильченко, Харченко.
До складу Комітету як почесні члени були введені рідні Миколи Дмитровича – батько, дружина композитора, його сестри.

Товариство Леонтовича проіснувало до лютого 1928 р. Його хронологія найбільш чітко окреслює активну творчу потужність доби Українського Відродження початку ХХ століття.
А кінцеві дати особистого життя більшості його засновників та й подальших членів засвідчують трагічну долю кращих представників того натхненого часу.
Та проміння духовного злету не змогли здолати ніякі репресії й заслання.
Навіть у останні дні життя – у далекому холодному Котласі в одному з ГУЛАГів – перший Голова Товариства Юхим Михайлів написав:

А як хотілося пірнуть в життя потоки
Й гукнути: „Слава! – переможно... Праці”.
Хотілось, як повітря. Праці!
Щоб, задихаючись, творить для всіх, „для мас”.
Та хтось позаздрив нам у „дивному палаці”
І погасив цей творчий наш екстаз.
Мене заслали – сам не знаю, за що.
За Україну, що я син її...

Кожний етнос, кожна нація вирізняється у світі своїми особливими ментальними рисами, найяскравіше втіленими у самобутніх, унікально-неповторних матеріальних витворах духу. Для України, думається, то будуть насамперед три домінанти – писанка, вишиванка і ПІСНЯ.
По цим ознакам нас легко визнати у загальнолюдській сім’ї. Якщо виокремити таке поняття як ПІСНЯ, то попри всі незчисленні скарби нашого фольклору, які сьогодні ми тільки-но почали по-справжньому нести у світ, людям інших культур чи не найбільш відомим є “Щедрик” – і саме “Щедрик” Миколи Леонтовича.
Правда, українцям-полянам народна поспівка з трьох нот у межах лише півтора тону була відома споконвіку – ще у прадавні язичеські часи – нею живився містичний дух наших далеких пращурів.
Але світлий геній Миколи Леонтовича окрилив той мотив, дав йому нового лету, зробив його достоянням всієї планети. То була щаслива мить натхненного озoрення, їй сприяла доля, і, навіть, складна й трагічна доба початку ХХ століття.

Якби по іншому склалася історія Української першодержавності, то можливо цей твір довго б був маловідомим за межами України, а так короткочасне за планами турне хорової капели О.Кошиця обернулося “гастролями впродовж всього життя”, і з ними пов’язано поширення української пісні поза океанами.
Капела співала багато творів Леонтовича, але ті, які втілили загальнолюдські універсальні принципи лінеарного розвитку музичної думки – насамперед “Щедрик”, “Дударик”, – стали ЗНАКОМ України.
А з плином часу навіть і засвоїлися у цілому ряді іноземних культур як власні інтонеми. Так людство лише за відомою йому шкалою визначення естетичних цінностей створило духовний пам’ятник Миколі Леонтовичу.

Історія так розпорядилась, що значна мистецька особистість завжди стає визначною політичною постаттю – бажає вона того, чи не бажає. Вона через свій геній має авторитет у суспільстві і це вирішує все.
Така доля випала Миколі Лисенку, який був свідомий її, така доля випала й Миколі Леонтовичу, який, здається, все життя не прагнув її, уникав громадської відзнаки. Та саме йому судилося в найтяжчі часи української першодержавності очолити культурний сектор Народного комісаріату просвіти, створювати перші державні капели, перші державні симфонічні оркестри.
І він це робив з повною віддачею сил, з горінням душі. Бо з свого власного життя знав, як важливо підтримати талант, особливо молодий – адже бідність, постійна фінансова скрута не дозволили власне йому отримати знання справжньої високопрофесійної школи, виучку, достойну величі його таланту.

Його служіння суспільству проходило у гармонійному поєднанні зі служіння високому духовному Принципу, з вірою у ідеали християнської віри і служінням їй своїм мистецтвом. І в цьому, думаю, таїна негаснучої притягальності генія Леонтовича для людей, шануючих ідеали й добропорядність, шануючих гармонію життя.
Навіть його загибель не залякала, не привела до розпачі й відчаю українську громаду, а стала знаменом для єднання творчих сил України у 1921 р. і створення першої на теренах тодішньої країни спілки – Комітету імені Миколи Леонтовича, очоленого його соратником і побратимом по мистецтву Кирилом Стеценко.

Розбуджена Лисенком слухацька громада – не тільки України та Росії, а й інших європейських країн – відчула, що є у світі й українська музика з її незбагненним дивом – народною піснею, яка стала джерелом композиторського натхнення.
Музика Леонтовича розквітла на тому ґрунті, виявивши нові барви, оповивши всіх новим звуковим чаром, показавши світові незнані раніш коштовні діаманти-пісні, огранені рукою вправного Майстра, родом з зеленого українського Поділля.