ІНТЕРВ"Ю З КОМПОЗИТОРОМ ЗОЛТАНОМ АЛМАШІ

 Американський письменник ХХ століття Генрі Міллер писав: «Музика – це не Бах, і не Бетховен, а консервний ніж для відкривання душі». Дані слова чи не найповніше можуть передати глибокий сенс експресивної особистості, композиторської і виконавської діяльності Золтана Алмаші.

     Віолончеліст, композитор, педагог, засновник камерного фестивалю «Гольфстрім», творець авторських альбомів – далеко неповний перелік багатогранної особистості митця.

     Золтан Алмаші народився 22 січня 1975 року у Львові. Після закінчення  десятирічки імені Соломії Крушельницької (1993) навчався у ЛНМА ім. Миколи Лисенка на двох факультетах: по класу віолончелі (1993 – 1998) і композиції (1994 – 1999) у професора Юрія Ланюка. З 2000 року – асистентурі при НМАУ імені Петра Чайковського в класі композитора, професора Євгена Станковича.

     Музикант – двічі лауреат конкурсу імені Сергія Прокоф’єва в номінації «віолончель» (1998) і «композиція» (2000) у місті Маріуполь, лауреат премії імені Левка Ревуцького (2003), а також премії імені Бориса Лятошинського (2013) у місті Київ. З 2000 року приймає активну участь у фестивалях сучасної української музики: «Київ Музик Фест», «Музичні прем’єри сезону», «Контрасти», «Два дні і дві ночі нової музики», форумі «Музика молодих». Композитор-виконавець на сьогоднішній день є невід’ємним співучасником Національного ансамблю солістів «Київська камерата», а також ансамблю сучасної музики «Nostri Temporis». Його твори відомі не лише українському слухачеві, адже протягом останніх років популяризуються у Швейцарії, Франції, Польщі, Голландії, Німеччині, США, Білорусії, Молодові. Окрім бурхливої виконавської та композиторської творчості Золтан Алмаші займається і педагогічною діяльністю, викладаючи до недавнього часу на кафедрі композиції, а протягом трьох останніх років – на оркестрово-струнному факультеті НМАУ імені Петра Чайковського.

     Ім’я Золтана Алмаші все частіше трапляється на афішах та в програмах концертів. На вітчизняних та світових сценах автор презентує як власні твори, так і музику інших композиторів. Ми по праву можемо назвати його одним із найпопулярніших, користуючись сучасним терміном, мейнстрімовим виконавцем.

     Не дивлячись на шалений темп життя та постійний брак часу Золтан Алмаші завжди відкритий до спілкування, підтвердженням чого є подальший матеріал інтерв’ю. Отож, відкриємо по-новому для себе серйозного, дещо ексцентричного на сцені композитора-виконавця або виконавця-композитора…

      Христина: Пане Золтане, розкажіть, як і з чого розпочався Ваш творчий шлях.

     Золтан: З самого дитинства в мене проявився потяг до творчості, який виражався в дещо несподіваних речах: міг щось поламати і сконструювати по-своєму, любив писати вірші. З музикою також є цікаві спогади. Наприклад, я любив просто переписувати ноти. Мій батько скрипаль, тому в домі було завжди багато нотних опусів, серед них особливу увагу привертали твори Паганіні, де рясніли шістдесят четверті й сто тридцять другі тривалості. Це було першим поштовхом до створення власної, незалежної від Арнольда Шенберга серії, ноти якої, звісно ж, не повторювалися і батько, як виконавець, навіть намагався її відтворити.

      Навчаючись у Львівській десятирічці по класу віолончелі, в одинадцять років батько віддав мене на факультет композиції, де викладала Ізабелла Задор (донька закарпатського композитора Дезидерія Задора). Саме в цей час з’явився перший серйозний твір «Три ескізи» для віолончелі соло. Мабуть вже тоді, на підсвідомому рівні, я намагався поєднати дві нерозривних іпостасі моєї творчості – виконавця і композитора. Однак, заняття на композиторському факультеті закінчилися трішки сумно, адже відвідував їх після уроків, а після них я грав у футбол, і тому мені було зовсім не до серйозних речей. Тим більше, Ізабелла Задор досить складно пояснювала матеріал, намагалася розповідати про кульмінацію, музичну форму, тобто такі теми, які на той період були зовсім незрозумілими маленькому музиканту. Окрім того, змалку вона хотіла нав’язати моєму слухацькому сприйняттю гуцульський лад, чого страшенно не хотілося. Ну, й останньою краплею в цих «фарсових» заняттях стало те, що пані Ізабелла дала мені радянські патріотичні вірші, до яких потрібно було написати музику. Я не зміг виконати такого завдання і висновок викладача був однозначний: в мене немає таланту. От і на цьому все закінчилося.

Х.: А чи пам’ятаєте той переломний момент, коли відчули та зрозуміли свій потяг до написання музики?

З.: Ключовий момент у моїй творчості відіграв Емілій Кобулей (музикознавець, викладач Львівської консерваторії, друг мого батька). Він подарував мені книжку про угорський фольклор, де було багато нотних прикладів. Саме через цю книгу я відкрив для себе угорську народну музику та зрозумів, що саме вона близька  мені й у такому ж дусі почав створювати власну.

     На другому курсі Львівської консерваторії випала нагода поїхати в Угорщину (місто Кечкемет). Там з повною силою надихнувся культурою та місцевою музикою, що підштовхнуло мене до  важливого у житті рішення –  поступати на композиторський факультет. Повернувшись натхненним, я одразу розповів про свої наміри Юрію Ланюку (викладач  віолончелі і композиції). Він  був дещо приголомшений та віднісся спочатку до моїх слів абсолютно без ентузіазму, адже подумав, що я збираюся кидати віолончель, однак я його запевнив, що ніколи не полишу інструмент.

     Парадоксально, але, навчаючись на композиції, я почав робити кращі успіхи на віолончелі. Саме композиція допомогла мені усвідомити своє місце у музиці. Колись ці професії були нероздільними. Наприклад, з біографії Йоганна Себастьяна Баха відомо, що він був композитором, блискучим виконавцем, організатором, музичним винахідником, і у всіх цих справах досяг видатних результатів. Саме до такого ми повинні прагнути. І взагалі, я вважаю, що кожний виконавець має бути хоч трохи композитором. 

Х.: Як ви оцінюєте стан сучасної класичної музики на наших теренах?

З.: Можна виділити декілька тенденцій: перша – це відчайдушні зусилля композиторів творити в дусі європейських течій. Яскравими представниками такого напрямку є діяльність агенції «Ухо», ансамбль «Sed Contra», фестиваль сучасної академічної музики «Kyiv Contemporary Music Days» Альберта Саприкіна. Друга тенденція – продовження традицій, що напрацьовані в київському музичному середовищі, зокрема композиторами: Борисом Лятошинським, Іваном Карабицем, Євгеном Станковичем, Геннадієм Ляшенком (і взагалі пострадянському). Я спеціально не називаю Валентина Сильвестрова,  адже це – універсальна постать. Варто підкреслити те, що кожна  людина в праві обирати свій творчий шлях та запозичувати з різних культурних надбань те, що  безпосередньо є близьким для неї.

Х.:А до якої тенденції Ви відносите власну творчість?

З.: Сучасна музика живе у найрізноманітніших своїх проявах. Тому те, чим я займаюся, дуже важко віднести до певного напрямку або стилю. У мене своя особлива ніша. Я люблю музику епохи бароко, класицизму, захоплююсь фольклором. Особливий вплив на мене має творчість Бели Бартока, а також діяльність моїх сучасників, зокрема  Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича. Безумовно, не уникнув і авангардних впливів, оскільки формувався у 1990-ті роки, коли на нас прорвало дамбу авангардної класики. З’явилась прекрасна можливість почути музику Карлгайнца Штокхаузена, Джона Кейджа, Дьордя Лігеті, адже приїжджали різні ансамблі з Польщі, Німеччини. В той же час почав функціонувати фестиваль «Контрасти» у Львові, що відкривав для багатьох нові творчі імена. Разом з тим, була потужна неоромантична течія, яка заполонила мій світогляд. Тому моя основна ідея творчості – це синтез традиційного та новаторського, а саме універсальний стиль, в якому намагаюся продовжити та дещо узагальнити попередні надбання.

Х.: Золтане, розкажіть як приходить до Вас натхнення і  чи багато Ви потребуєте часу, аби  втілити свої музичні ідеї у реальне звучання?

З.: Насправді я придумую музику весь час. У мене є, з дозволу сказати, затасканий зошит, в якому в будь-який момент можу записати нав’язливі мотиви та навіть тембри інструментів. Я повністю виношую та формую твір в голові, а потім швидко, одразу на чистовик, записую його у вигляді партитури.

Х.: У яких жанрах працюєте?

З.: Дуже багато творів пов’язано з місцем моєї роботи. Можна провести своєрідні паралелі з А. Вівальді, адже в нього був свій оркестр, для якого він штампував свої концерти. Я теж працюю в ансамблі «Київська Камерата», керівником якого є Валерій Матюхін, тому велика кількість творів написано саме для камерного оркестру або солістів з оркестром. Також у мене є композиції для різних камерних складів, так як я працював в ансамблях «Рикошет» та «Nostri Temporis». 

Х.: Чи доводилось писати музику на замовлення?

З.: Звісно, такої музики в мене багато. У 2004 році мав замовлення від Європейського культурного товариства, в результаті якого було написано Сонату № 2 для віолончелі і фортепіано. Пізніше поступила пропозиція від Польського інституту у Києві, для якого було створено Симфонію № 2. Із нещодавніх замовлень –  твір «Відлуння від удару по стовбуру сухої смереки в Рицерці Гурні» для польського квартету «Kwartludium», а також Шість пісень для дитячої вистави на замовлення Драматичного театру імені Лесі Українки.

Х.: Немало композиторів у світовій практиці славляться с масштабними творчими задумами, так би мовити Х-ідеями. Зокрема, особливу увагу привертає задум «Містерії» Олександра Скрябіна  або ж «Симфонія всесвіту» Ч. Айвза. 

Чи є у Ваших планах створити щось подібне?

З.: Ні, таких амбітних ідей я не маю, для мене достатньо просто писати музику таку, як я хочу. Це є головною ідеєю моєї творчості.

Х.: Не кожний слухач готовий до сприйняття сучасної музики. Для якої аудиторії працюєте Ви?

З.: Для будь-якої відкритої людини, а для мене це та, антени якої налаштовані на сприйняття нового звучання. Моя музика для всіх, а хто її сприйме – це вже інше питання. Сприйняття – це також дуже цікава річ, коли ти вкладаєш одне, а слухач чує зовсім інше і це прекрасно!

Х.: Не раз в інтерв’ю Ви згадуєте про виявлення романтичної традиції. Що Ви вкладаєте у це поняття? Які найяскравіші приклади зі своєї творчості можете назвати?

З.: Для мене важливу роль відіграють два аспекти. До першого можна віднести елементи музичної мови, а саме мелодію, більш урізноманітнену гармонію з впливом неофольклористів, зокрема Бели Бартока, Дьордя Лігеті, не обійшлося тут і без впливу Мирослава Скорика. Для другого аспекту визначальним стрижнем є пряма емоційність вислову. Така романтична традиція присутня в багатьох моїх творах, до прикладу візьмемо «Передчуття кохання» або ж Concerto grosso № 4 «Пори року», де вона проявляється по-особливому.

Х.: В нашому сучасному мистецькому просторі, який щоразу оновлюється новими пошуками практично в усьому, дуже важко знайти власний, індивідуальний, нешаблонний стиль. Однак, слухаючи невідому музику за зачиненимими дверима концертного залу, одразу рефлективно розуміємо, що це Золтан Алмаші. У чому Ваш секрет?

З.: Я не роблю це спеціально, – можливо, мій секрет саме в цьому ? Я довіряю тому, що чую. До речі, це Євген Станкович навчив, що потрібно не боятись себе, а довіряти собі.

Х.: У своїй виконавській практиці Ви надзвичайно цікаво працюєте зі звуком, саме через нього передаєте різні настрої. У Вашому звуковидобуванні спостерігаються дві крайнощі:  інколи звук буває дуже різким, складається враження, що в руці замість смичка у Вас лезо, а з іншого боку – звучання буває пронизливо тихим. Як досягаєте такого ефекту?

З.: Люблю різкі контрасти, адже в мене така вдача. Я то меланхолік, то холерик, настрій мій «стрибає». Як на мене, особливості характеру переходять у музику, і це можна назвати одним гарним словом – щирість.

Х.:  Які твори в емоційному плані виконувати важче: власні чи інших композиторів?

З.: Свої твори я граю дуже легко, бо є автентичним носієм задуму. Існує твердження, що автору варто доручати відтворення опусу сторонній особі, але, на жаль, дуже часто буває так, що їй не до кінця вдається передати зміст твору. Утім, зустрічаються геніальні музиканти, які інтерпретують авторську ідею по-своєму і розумієш, що твоя музика є глибшою за смисловим навантаженням, ніж ти сам це уявляв. А щодо виконання музики інших композиторів, вважаю: слід дуже скрупульозно ставитися до чужого тексту, однак це потребує часу.

Х.: Чи траплялись на Ваших концертах курйози або ж кумедні історії?

З.: Так! Розкажу одну із них, пов’язану з Мирославом Скориком та слухацьким сприйняттям. У студентські роки я написав твір Варіації на тему Йогана Себастьяна Баха, в якому багато чого намішано. В ньому відчувається «хіндемітівщина», «шнітківщина», еклектичні елементи, а також присутня репетитивна техніка, – словом, усе, але точно нічого від М.Скорика. І на одному із львівських концертів, студенти взялися цей твір виконувати. Усе було не так, грали вдвічі повільніше, в результаті я не зізнався хто автор. Однак, якась старша жіночка незрозумілим чином довідалася, що композитор присутній у залі, і підходить до мене з такими словами:  «Гарна музика, але я вам мушу сказати одну річ, – вона дуже нагадує Мирослава Скорика». В той момент я зрозумів, що, окрім Мирослава Скорика, вона більше нічого не чула із сучасної музики.

Х.: Вам прекрасно вдається поєднувати виконавську, композиторську і педагогічну діяльність. Можливо  у Вас є хобі,  не пов’язане з музикою?

З.: Люблю збирати гриби. А взагалі – просто спостерігати за світом. Також люблю природу, особливо в той момент, коли наодинці з нею, адже саме тоді можеш відпустити всі проблеми.

Х.:  Ви заснували фестиваль «Гольфстрім». Як виникла ця ідея та які  у нього перспективи в подальшому?

З.: Від початку «Гольфстрім» задумувався, як дуже спонтанний фестиваль. Цей проект принципово оригінальний, там немає жодних атрибутів фестивального руху, зокрема логотипів, програмок та інших маргінальних речей. Я вважаю, що це не потрібно – важливо, все ж таки, берегти дерева та природу. Тому, підкреслю, що про перспективи не думаю. Основна риса «Гольфстріму» – це, насамперед, спонтанність. Поки є Спілка композиторів з її концертним залом і поки є я – там щось та й відбуватиметься.

Х.: На Вашу думку, якими якостями повинен володіти професійний музикант, зокрема, композитор або виконавець?

 З.: Музиканту в сучасному світі дуже важко, кожний виживає, як може. Деякі беруть участь у європейський фестивалях, конкурсах сучасної музики, однак це досить складно, адже там ставлять жорсткі рамки. Наприклад, для того чи іншого творчого заходу композитор змушений писати тільки виконуючи висунуті вимоги. Хтось приймає такі правила гри, хтось ні. А, щодо головної якості будь-якого професійного музиканта, то я її можу визначити одним словом – любов! Любов до того, чим ти займаєшся.

Х.: Дякую, Золтане, за щиру бесіду!