СТОРІНКАМИ СИМФОНІЧНОГО РОМАНУ

                                                                                                                                                                                                                        Тамара НЕВІНЧАНА






Сторінками симфонічного роману

Відбувся ХХVІІІ Міжнародний фестиваль «Київ Музик Фест-2017»

Українці – винятково талановита нація і найбільше, мабуть, у мистецькій сфері. Разом із тим, у нас присутній стійкий маргінальний комплекс провінційного гатунку – от, бачите, нашу музику (літературу, живопис, театр, кіно) практично не знають на Заході й для більшості світу українці, мовляв, – табула раса. Через цю меншовартісну орієнтацію ми часто не усвідомлюємо, що існуємо у єдиному, спільному просторі з унікальними особистостями, серед яких є справжні генії зі своїм неповторним космосом світосприйняття.

Це неправда, що тільки з часом стане ясно хто чого вартий. Вони лідери тут і зараз, їхнє мистецтво потрібне саме сьогодні, щоб людство не скотилося у безодню бездуховності, про яку застерігає сейсмограф їхнього геніального внутрішнього відчуття. Хіба ж не про це відомі рядки дивовижної Ліни Костенко: «І приходять якісь безпардонні пронози, потираючи руки беруться за все. Поки геній стоїть, витираючи сльози, метушлива бездарність отари свої пасе. Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони – як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота».

Атланти. Магія стилю

Наскільки міцні ці плечі, чим вимірюється висота сучасного музичного мистецтва в Україні продемонструвало, як завжди, правдиве дзеркало «Київ Музик Фесту-2017». 28-й рік поспіль фестиваль збирає у концертних залах тих, хто цілий рік готується до своєрідного духовного очищення, яким і має бути спілкування з Музикою. Одразу респект публіці – її завжди багато на фестивалі (а цьогоріч зафіксовано рекордну кількість) і, що вельми важливо, нині вона відзначалася виключною увагою і надзвичайною емоційністю сприйняття.

Загостримо увагу на симфонічному розвороті фестивалю, де щороку  фронтально вияскравлюється процес розвитку сучасної музики. Найбільше лаврів і непідробного захоплення заслужено дісталося Атлантам українського музичного мистецтва – Валентину Сильвестрову та Євгену Станковичу, чиї абсолютно різні музичні портрети в розмаїтій галереї фесту вразили  глибиною і космічною масштабністю Божого дару. Кожен із них по-своєму – проповідник, який несе філософські ідеї світові, й водночас – людина, чиє сердце переживає болі всіх і кожного, хто навколо.

Ці два монументальних монографічних проекта втілилися у п’яти концертах фестивалю, серед яких основний акцент становили симфонічні імпрези. Так збіглося, що форум розпочався 30 вересня – у день 80-річчя Валентина Сильвестрова – і перший концерт, природно, був присвячений його симфонічній творчості.

Шосту симфонію – грандіозний п’ятичастинний «симфонічний роман», як не раз називав твір Валентин Сильвестров, мабуть, маючи на увазі розлоге, багатопланове, деталізоване розгортання симфонічної інтриги, автор не випадково запропонував до ювілейної програми. Адже вона для нього – певний стильовий підсумок, найбільша концентрація основних рис його симфонізму. Тут реалізувалася творча ідея Сильвестрова щодо макрополіфонії пластів не у класичному розумінні, а як поліфонія різних типів та елементів викладення, утілився унікальний сильвестрівський архетип Adagio (в даному випадку брукнерівського типу), що пронизує всю композицію як певна надсубстанція. Тут виникає особливе відчуття часу, де роль тиші, паузи і особливостей її оточення сягає меж бездонності. Утримати цю звукову незбагненність у руках – справа нелегка, що потребує надлюдської концентрації  і повного розчинення в авторському задумі. Володимир Сіренко з Національним симфонічним оркестром ідеально впорався з цим суперскладним завданням.

Слухачі, які вщерть заповнили Великий зал НМАУ імені Василя Сліпака (а це біля тисячі людей), упродовж  50 хвилин звучання симфонії не ворухнулись і, здається, не дихали. То була саме та реакція, про яку мріє кожний композитор.

Дві  наступні прем’єри – Концертино для фортепіано з оркестром і Концерт для скрипки з оркестром закріпили композиторський і виконавський тріумф. Цю сповнену теплим світлом музику, що за образністю сприймалася як своєрідний диптих, блискуче прочитали, а швидше прожили, і Богдана Півненко (скрипка), і Олег Безбородько (фортепіано), який, зокрема, продемонстрував стовідсоткове попадання у задум автора, зігравши знакову центральну тему Концертино (уособлення найвищої простоти) якимось фантастичним, ірреальним туше, – як спогад зі дна душі, щось із іншої, удаваної,  реальності.

Спостерігаючи реакцію слухачів на музику, мимоволі згадуєш твердження Володимира Набокова: «Ідеї в літературі не такі важливі, як образи і магія стилю». Адже музичного мистецтва це стосується ще більшою мірою. Цю магію стилю неможливо не відчути, слухаючи твори  Сильвестрова.

Із непереборною силою магія стилю захоплює і владно бере в полон, коли ми поринаємо у зовсім іншу, неповторну, стихію музики Євгена Станковича, яку пізнаєш із перших тактів. 3 жовтня у пам’ятній симфонічній імпрезі з нагоди 75-річчя нашого класика слухачі побували на розгорнутому вернісажі концертів, що охопили майже 20-річний період творчості композитора. Це – своєрідні розосереджені в історичному часі, але стильово цілісні, розділи музичної драми з вельми значними дійовими особами, в ролі яких виступили блискучі виконавці: вишуканий, інтелектуальний і одночасно глибоко чуттєвий Андрій Війтович (Велика Британія) з присвяченим йому Концертом № 1 для альта з оркестром (1999); молода, зі свіжим образним сприйняттям Мирослава Сіренко – Концерт для флейти (2008); лірично заглиблений Олександр Пірієв зі спеціально створеним для нього Концертом № 2 для віолончелі (2016); яскрава, піднесена й витончена Соломія Сорока (США) з Концертом № 5 для скрипки (твір, написаний для Олега Криси, звучав у США та Україні, у «Київ Музик Фесті-2017» виконувався за згодою першого, домінантного, виконавця).

У цих творах, як  і в цілому у своїй музиці, Євген Станкович залишається мудрим філософом, налаштованим на дослідження глибин і сенсу людського життя. Але у жанрі концерту значно підкреслюється персоніфікація героя і його існування у силовому полі навколишнього оточення. Станковичів стиль завжди передбачає максимальний градус емоційного вираження, симфонічне мислення композитора позначене, з одного боку, безпрецедентною масштабністю, здатністю охопити Всесвіт, а з іншого – проникнути в такі потаємні глибини людської особистості, так психологічно дослідити Душу та її найтонші, найзворушливіші виявлення, як, на наш погляд, ще не вдавалося нікому, принаймні у вітчизняній музиці.

І хоч ареал цієї статті – саме симфонічні сторінки фестивалю, неможливо не згадати, як внутрішня сутність, найвищий сенс музики Євгена Станковича усвідомлюється крізь призму його духовних творів. Так трапилося, що саме на «Київ Музик Фесті-2017» композитор уперше в живому виконанні почув повністю власну Літургію Св. Іоанна Златоустого (2004), що прозвучала у сакральній атмосфері та дивовижній акустиці Свято-Михайлівського Золотоверхого собору. Цю своєрідну духовну хорову симфонію виконав камерний хор «Intermezzo» під орудою талановитого молодого хормейстера Вадима Яценка. Тим, хто знаходилися поруч з автором, здалося, що композитор здивований вражаючою силою власної  музики. Годі й казати про інших присутніх – то був справжній катарсис, можливий лише за умов максимальної щирості й чистоти почуттів авторського послання.

Звучала музика найвищих небесних сфер і стражденного людського серця, музика неземної краси і піднесення людського духу. Ніколи не усвідомлювала раніше, що слово «амінь», яке звучить на хоровому нонакорді, здатне погрузити людину у благодатну нірвану. Не слухання, а співпережиття Літургії у щасливців, кому поталанило бути в цей день у соборі, викликало ті сльози, про які кажуть, що вони омивають душу. Що це? Безперечно, магія стилю, прямо пов’язана з винятковою композиторською майстерністю. Але насамперед це магія великої людської особистості, внутрішньо скерованої на добро і любов до всього сущого.

            У вирії подій «симфонічного роману»

КМФ-2017 значно пожвавила цікава польська глава, досі зовсім невідома українському слухачеві. У Міжнародний день музики київська публіка мала приємність познайомитися з духовною музикою польських композиторів: спочатку в денному концерті у Кафедральному соборі Св. Олександра, надзвичайно тепло зустрінутий публікою, виступив Дитячо-юнацький хор «Pueri et Puellae Cantores Plocenses» з м. Плоцьк (художній керівник – Віктор Брамскі, диригент – Анна Брамскі). А потім, увечері відбувся великий вокально-симфонічний концерт «Salve, Polonia!», що став можливим під почесним патронатом Міністра культури та національної спадщини Республіки Польща. Свій талант, енергію, жар душі віддали цьому проектовц польські та українські музиканти: два дитячих хорових колективи (до вищезгаданого польського хору додався Хор хлопчиків НМАУ під орудою Алли Шейко) та добре знаний в Україні й за кордоном Симфонічний оркестр Українського радіо, очолюваний Володимиром Шейком.

Програма об’єднала творчість двох польських класиків ХІХ і ХХ століть – Станіслава Монюшка та Войцеха Кіляра. А що ж тут такого невідомого? – запитає прискіпливий читач. Хто не знає Монюшка, творчість якого вивчають в історії світової музики? Або хто не чув музику Кіляра до фільмів усесвітньо відомих режисерів Анджея Вайди, Єжи Гофмана, Кшиштофа Зануссі, Френсіса Копполи або Романа Поланскі? Інтрига полягає в тому, що саме релігійні твори цих композиторів здебільшого невідомі нашому слухачеві. Так само, як і нашу духовну музику різного часу практично не чули в Польщі. Намагаючись змінити цю ситуацію, диригент Володимир Шейко і запропонував цей проект організаторам «Київ Музик Фесту».

Зворушливо прекрасна, мелодійна І Літанія Остробрамська Монюшка, що належить до світової маріології і написана під безпосереднім враженням від образу Богоматері Острої Брами у Вільнюсі, повністю витримана у класичних традиціях і змушує згадати чудові творіння Верді, Россіні та інших європейських класиків того часу. Із творів Кіляра ми з підвищеною цікавістю чекали виконання «Exodus» для мішаного хору та оркестру, за яким і досі тягнеться шлейф скандального першого виконання на «Варшавській осені» 1981 року. Власне, і зараз однозначного сприйняття не було.

У досить розгорнутому творі на кшталт симфонічної поеми з незначною участю у фіналі декламуючого хору присутній певний жанрово-стилістичний дисбаланс. Основна рушійна сила симфонічного розвитку – майстерно використаний принцип «Болеро» Равеля. Звісно, це не найгірший приклад для наслідування, якщо б основна тема не була монотонною і короткою (на відміну від равелівської), а основне, якщо б у свідомості слухача знайшлися точки зіткнення релігійної тематики і означеного принципу музичного розвитку. Однак пізнання незнайомого – це завжди позитив і актив. А все вище сказане не нівелює заслуг усіх виконавців під блискучою орудою Володимира Шейка, явно захопленого цим і гаряче підтриманого оваціями публіки.

Будь-який роман, створений за законами жанру, – це вирій подій, сонм героїв, перехрещення контрастних ліній, поєднання епічності та психологічної заглибленості, суму та іронії, пафосу й гумору. Все це є і у нашому симфонічному романі, хоча в рамки статті втиснути таке розмаїття дуже важко. Однак не можемо не згадати про інші його суттєві події. Наприклад, концерт «Дух. Слово. Голос. Українські духовні концерти», де  відкрилися трагічні сторінки національної історії, пропущені через серце наших сучасників – Ігоря Щербакова (Духовний концерт «Сон» пам’яті жертв Голодомору), Олександра Козаренка (Стихира новомученикам Української греко-католицької церкви «Вінець нетлінний»), Ганни Гаврилець («Miserere»), наче об’єднаних молитовним благословінням Артемія Веделя (Концерт «Помоліхся ліце Твоєму всєм серцем моїм» у музичній версії Лесі Дичко). Більшість цих творів уже давно увійшла до репертуару Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського під орудою Ігоря Андрієвського, а в той вечір у Будинку органної і камерної музики ці опуси були інтерпретовані особливо натхненно.

Незвичний для «Київ Музик Фесту» акцент, пов’язаний із сучасними творами для духових, – концерт під назвою «Духовий оркестр: вчора, сьогодні, завтра». Головними героями цієї лінії нашого роману стали Володимир Рунчак (як композитор і диригент) і автор Вірко Балей, що приїхав із далекого Лас-Вегаса не лише почути ще одне прочитання свого  «Agnus Dei» з симфонії «Сакральні монументи» пам’яті Дмитра Бортнянського, а й на побачення із Фестом – певною мірою власним дітищем.   Адже Вірко Балей разом із НСКУ та багаторічним арт-директором фестивалю Іваном Карабицем стояв біля колиски «Київ Музик Фесту» в перші роки його існування.

Володимир Рунчак – людина дотепна у житті й творчості – побудував програму за принципом контрасту. Знайшлося місце і соковитому українському гумору (театралізований фолк-концерт № 2 «Про те, як козаки султану листа писали» В. Рунчака), і піднесеній урочистості «Фанфар і фуги» Олега Безбородька, і стереофонічному перформансу квадро-музики «Дуелей» для духових та ударних (автор – В. Рунчак), і авангардному дидактичному «Deserts» раннього Едгара Вареза (здається, пізніше класик нової музики ХХ століття набагато вправніше вибудовував форми у часовому просторі). І, врешті, на кульмінаціїі концерту, – інтелектуально-прагматичному симфонізму твору згаданого Вірка Балея, котрий успішно поекспериментував зі специфікою духового звучання, досягнувши благосного художньо-змістового ефекту. Велике емоційне враження на слухача справило присвячення опусу пам’яті жертв теракту у Лас-Вегасі, що стався саме у ці дні в рідному місті композитора. В цілому ж майстерність Національного духового оркестру України була високо оцінена і гаряче підтримана публікою.

На фестивальному тлі концерт «Із музичної Шевченкіани» виділився епічним розмахом, вокально-симфонічною монументальністю і тотальною прем’єрністю. Симфонізм тут постав у різноликих втіленнях. Леся Дичко – майстриня і апологетка хорового жанру – показала повну версію своєї симфонії «Шевченкіана» для солістів і мішаного хору за «Давидовими псалмами» Тараса Шевченка. Ця довершена чотиричастинна хорова партитура, написана до 200-річчя поета, отримала не менш досконалу інтерпретацію Хору імені Платона Майбороди на чолі з Юлією Ткач.

Із «Sinfonia-tirata» для скрипки з оркестром, яка швидше нагадувала симфонічну поему, виступив композитор Віктор Степурко. Своєрідною перлиною концертної програми став лаконічний акапельний твір для мішаного хору «І день іде, і ніч іде» Михайла Шведа. Композитор не лише блискуче втілив афористичний текст Великого Тараса (одна строфа на чотири рядки), але й підкреслив і поглибив музичними засобами його нетлінний і завжди сучасний смисл («І день іде, і ніч іде, і, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки»). Це – прекрасний приклад того, як небагатьма словами і точно вивіреними засобами можна добитися найбільшого проникнення у найглибшу істину.

Як кульмінація концерту була задумана монументальна п’ятичастинна  Кантата на вірші Тараса Шевченка для хору, солістів і симфонічного оркестру Богдана Кривопуста – дебют композитора в епічному жанрі. При загальному позитивному ставленні до намагань автора вияскравити алюзії Шевченкової поезії в сучасність, мені не вистачило балансової гармонійності у поєднанні оркестрового і хорового масивів, контрастності частин як важливої складової сприйняття. Не на користь останньому були текстова перевантаженість (через що губилася вагомість слова Кобзаря) і глобальна, втомлююча слух  тутійність викладення. Можливо, таке враження виникло від підзвучення, що в акустичних умовах Великої концертної студії Будинку звукозапису було зайвим. Проте з боку виконавців художнє донесення партитури до слухача  було повністю відповідним авторському задуму.

Відзначаємо високий рівень Державного естрадно-симфонічного оркестру під орудою Миколи Лисенка, який останнім часом дуже яскраво і переконливо виявляє себе в інтерпретації сучасної української музики.

            Як вирішити проблему фіналу

Проблема фіналу дуже добре знайома всім митцям. Існує вона і в побудові такої  мега-форми, як фестиваль. Тим більше розповсюджується на розгорнутий плин нашого «симфонічного роману». В заключному фестивальному симфонічному концерті під назвою «Простір звука й тиші»  ця проблема була вирішена цікаво і несподівано в плані стильового ареалу й водночас традиційно – у сенсі первинного значення самого поняття «фестиваль».

Перед слухачем постало яскраве, багатокольорове дійство, в якому  поступово, крок за кроком, розкрилася захоплива панорама музики сучасних композиторів різних країн (України, США, Польщі) зі свідомим підкресленням конгломерату стилів, національних граней і гостросучасного осягнення шляхів розвитку музичного мистецтва. Здебільшого це були зовсім «свіжі» твори, прем’єрні виконання – світові або перші в Україні.

Для втілення розмаїтої  і професіонально складної для диригента програми був спеціально запрошений відомий у світі Віктор Ямпольський (США), який не раз бував в Україні, у тому числі на «Київ Музик Фесті», виконував твори українських сучасних композиторів у тематичних концертних програмах у США й для якого українська музика завжди становила неабиякий інтерес.

У побудові програми є переконлива стильова динамічна лінія, підкреслена завжди цікавим для публіки парадом солістів. Вона проходить таким чином: репетитивний мінімалізм «Motus» для фортепіано з оркестром Ігоря Щербакова у бездоганному виконанні Йожефа Ерміня (тут доречно згадати, що Валентин Сильвестров називає музику такого типу «ритмічною зупинкою часу»); далі «Око» Сергія Пілютикова пильно вдивляється у власний внутрішній і зовнішній світ, спостерігаючи за інтимним процесом народження музики; на завершення І відділу слухач поринає у блискучу стихію «Казахської рапсодії» Мирослава Скорика, який ідентично і стильно зміг утілити орієнтально-фольклорну природу мелосу і ментального темпераменту національної музики. Якщо Роман Юсипей (баян) у творі Сергія Пілютикова ще не зовсім проник в усі тонкощі задуму композитора і в його виконавській манері відчувалася непевність і звукова знівельованість на оркестровому тлі, то Марко Комонько (скрипка), навпаки, своєю майстерністю, артистичною харизмою, віртуозним фейєрверком посилив вплив музики Скорика на слухачів, які з великим запалом дякували композитору і виконавцю.

Нечасто зарубіжні композитори пишуть твори спеціально для наших українських міжнародних фестивалів – не на замовлення, а просто як дружній подарунок. Саме так зробив відомий польський композитор Станіслав Круповіч, презентувавши «Київ Музик Фесту-2017» право першого виконання твору «Stonehenge» для симфонічного оркестру, яким розпочався ІІ відділ імпрези. Нам здалося, що загальна назва концертної програми максимально зрезонувала саме з цим твором, де поєдналися звук і тиша, архаїчна містичність і внутрішньо наповнена й рухлива статика. Відчувалося, що у композитора, який однаково вільно почувається як в оркестровій академічній, так і у найновішій електронній музиці, мають бути точки дотику між цими звуковими й образними сферами. (До речі, це стало очевидним після вельми цікавого комп’ютерного концерту польських музикантів «Imaginary Landscape» в рамках фестивалю.)

Через наступний твір «Blue Shades» знаного американсько композитора Френка Тічелі (США) здійснився перехід у зовсім іншу стильову сферу, що об’єднує американську класику (той її сегмент, який іде від Гершвіна) з найновішим арсеналом музичних засобів ХХ–ХХІ століть. І хоча твір написано 20 років тому, це ніяк не вплинуло на його художню актуальність і не завадило отримати насолоду від розкішного оркестрового розгортання чудових тем-алюзій, що апелюють до неповторних інтонацій «Блакитної рапсодії» Гершвіна. Тут паралелі очевидні й це, безперечно, є авторським ностальгічним задумом, за яким музика з таким стильовим фундаментом набуває нового життя, несе певний меседж сучаснику – з буянням нестримних емоцій, багатством оркестрових відтінків (shades!), зміною блискучих оркестрових солістів-лідерів, врешті з атмосферою музичного свята, що тотально захоплює усіх – диригента, музикантів оркестру, публіку!

Органічним, дуже логічним продовженням набутого настрою сприймається «Tribute» Івана Тараненка для ф’южн-бенду з симфонічним оркестром – дарунок, приношення, уклін усіх музикантів високого пілотажу, які присвячують своє мистецтво людям. Не можна не відзначити тих, хто створив у цьому заключному творі фестивалю святкову атмосферу мистецького змагання й водночас високої гармонії: це – Іван Тараненко (фортепіано), Роман Гриньків (бандура), Максим Бережнюк (народні духові), Олександр Рукомойников (саксофон), Олексій Герман (труба), Назар Стець (контрабас), Алік Фантаєв (перкусія). І, безперечно, Національний симфонічний оркестр України під орудою нашого гостя, високого професіонала Віктора Ямпольського, який, попри зовнішню стриманість і класичну вишуканість диригентської манери, зміг досягти у цьому концерті максимального естетичного і дуже відкритого емоційного ефекту. Слідом за американським диригентом вигукуємо і ми «браво» цьому дивовижному колективу на чолі з Володимиром Сіренком, що в рамках цьогорічного фестивалю «підняв» три суперскладних програми, вдихнувши реальне життя у музику українських і зарубіжних композиторів нашого часу.

І ще один уклін  від усієї культурної громади – Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, її ректору Володимиру Рожку, що надав у розпорядження «Київ Музик Фесту-2017» зали академії. Без цього фестиваль просто не відбувся би. (Це до питання про роль особистості в історичному культурному процесі.)

P. S.

Загалом у рамках «Київ Музик Фесту-2017» протягом 10 днів відбулося 27 мистецьких акцій. Окрім вищезазначених, фестиваль проводив концерти-презентації, камерні вечори, джазові імпрези, навіть лекцію-концерт «Харківський вектор», а також дитяче музичне зібрання «для дітей і дорослих, які колись були малими». Разом зі слухачами фестиваль згадував Майдан, який незаживаючою раною болить у серці кожного українця (виконання хорового циклу циклів Валентина Сильвестрова «Майдан-2014»). Фестиваль ушанував двома пронизливими концертами пам’ять колег-композиторів, які ще минулого року були його учасниками: Юлія Гомельська, Юрій Шамо, Геннадій Ляшенко, Ірина Кириліна, Вадим Храпачов. Вічна їм пам’ять!

А на завершення – трохи цікавої (intriguing) математики. На 27 творчих акцій «Київ Музик Фесту-2017» Міністерство культури України виділило 400 тис. грн як на свій, спільний із Національною спілкою композиторів України плановий захід. Виділили, скільки змогли.

За медіа-інформацією на реконструкцію Театру на Подолі Roshen пожертвував 174 млн грн. Честь і хвала благодійникам, які дбають про розвиток культури в Украні!

Тим меценатам, для кого існування української музичної культури – не порожній звук, даємо довідку: вказаних 174 млн вистачило би на проведення щонайменше 30-ти музичних фестивалів на кшталт «Київ Музик Фесту» (ясно при збільшенні разів у 10 його більше ніж скромного кошторису). Уявіть, щорічний форум міг би з успіхом проводитися ще 30 разів поспіль!

Благодійники! Закликаємо вас наслідувати цей приклад Roshen’у, поки фестивалі сучасної класичної музики, що проходять здебільшого на голому ентузіазмі й завдяки громадській активності, не зникли з культурної мапи України.

Як добре, що тепер у Києві є технічно ідеально оснащений  театр! Але у нас навіть «не заїкаються» про будівництво Музичного центру, Концертного залу, які є в усіх європейських столицях і звичайних містах. Де ви, вболівальники за українську культуру та її європейське обличчя?!!

Фото: Юрій Тоцький (1-5), Юрій Прияцелюк (6,8.9), Л.Мовлянова (11)