ВІДГУКИ, ВРАЖЕННЯ, РЕЦЕНЗІЇ КМФ-2014

ПРЕЛЮДІЯ ПОЧУТТІВ

Далебі не дротом видається наше сьогодення, а болючою струною, що тремтить від доторків Арея. Виникає запитання – що нам залишається робити? Відповідь одна – жити, виживати, молити миру… «Благання спокою» – так звучав підзаголовок концерту-прелюдії XXV-го міжнародного фестивалю «Київ музик фест-2014», що відбувся 24-го вересня у концертному залі Національної спілки композиторів України. Цього вечора «Київська камерата» (художній керівник і головний диригент – Валерій Матюхін) презентувала твори, що належать перу видатних українських композиторів – Ганни Гаврилець, Юлії Гомельської, Євгена Станковича та Золтана Алмаші. Більшість з них – світові прем’єри.

Як кожна нація репрезентує себе гімном, так і даний концерт розпочався з життєствердного твору Ганни Гаврилець з символічною назвою «Гімн» для камерного оркестру. З його найперших звуків відчувається яскравий національний струмінь та цілюща енергія фольклору. Це і народнопісенні інтонації початкової теми, і її канонічний розлив в оркестрових голосах з вершини-джерела, і паралельний мажоро-мінор. У цьому плетінні мелодій поступово визріває нова тема, яка відрізняється активною гімнічною ритмо-формулою та інтонацією-прообразом Оди з фіналу Дев’ятої симфонії Л. Бетховена. У розвитку обидві теми звучать у контрапункті, епізуються і проспівуються валторнами, нагадуючи апофеозні теми С. Рахманінова. Після ефектної кульмінації (з модуляцією з бемольної сфери /B-dur/ у яскравий Сі мажор) повертається початкове звучання «Гімну», і як тиха надія повисає у примарному піанісімо. 

Євген Станкович був представлений двома своїми творами: це «Дотик Ангела» тобіж Симфонія № 11 для скрипки і камерного оркестру»  (солістка – Богдана Півненко; прем’єра – 19 червня 2013 р. у залі НСКУ), яка поряд з симфонією Lirica та Другою камерною симфонією є зразком ліричного типу симфонії; та Камерна симфонія № 12, яка абсолютно вписується у нішу драматичного симфонізму – «генетичної формули творчої особистості Станковича» (Ю. Чекан).

Вже давно музикознавцями було усвідомлено притаманну музиці Станковича загострену конфліктність, трагічну експресію, катастрофізм світовідчуття.  Але поряд з експресивними темами, які за енергетикою можна порівняти з розпеченим вулканом, присутні «незрівнянної краси світлоносні теми!» (О. Зінькевич). Ритм, уривчаста артикуляція, різкі гармонії як репрезентанти антигуманного на противагу кантилені, ладо-гармонічній ясності як уособлення людського, сердечного. Така образно-інтонаційна полярність присутня і в Камерній симфонії № 12. Її дві частини – «Фреска Майдану» та «Благання спокою» закарбували у собі біль усіх пережитих подій, тривогу нашого «тепер» і хвилювання про наше «завтра». Грізне, механістичне остинато у низьких струнних першої частини миттєво нагадало звуки ударів ломів об бруківку, а напружені «викрики» скрипок та альтів – картину зимового Вавилону.

Особливо сильним став епізод, де, на кшталт зміни планів у кінофільмі (крупний/дальній), одинокому голосу гобою протистоїть сувора остинатна маса. Далі задушевна мелодія соло з типовим для народної пісні квінтовим зачином перейшла до співучих віолончелей, а згодом – до усієї струнної групи. Так горе однієї людини стає бідою цілої нації. Але цитата національного гімну України, що звучить наприкінці частини у вигляді кантового двоголосся, неабияк вселяє надію і плавно підводить слухача до другої частини циклу, назва якої стала головною тезою вечора. Власне, ця частина продовжує сферу лірики з її характерними лексемами (ламентозні інтонації зітхання, мотиви «хреста», аріозні сексти тощо). У це ніжно-крихке звучання, наче крізь сон, раз за разом пробивається ритмічне остинато з першої частини, вриваються драматичні епізоди і у пам'яті оживають картини жахіть Майдану. Як і твір Г. Гаврилець, Дванадцята камерна симфонія Є. Станковича закінчується тим самим запитанням, що зависає на субмедіантовій гармонії на піанісімо – «Чи вистоємо?»; «Чи виберемось?».

Подібна драматургія з конфронтацією чуттєвість, лірика – патетика, драма, людське, особистісне – чужорідне, позаособистісне простежується і у творі Юлії Гомельської «Планета “Життя”»  для фортепіано і струнних (соліст – Дмитро Таванець). Середній розділ має відкрито екзальтований, гімнічний характер з імітацією дзвонів, що також резонує з базовим жанром цього концерту. Дуже цікавим, на мій погляд, є завершення твору: проведення  початкового матеріалу в мажорі, що вибудовує, таким чином, композиційну арку,  несе в собі слід трагічного. Так, у загальному потоці світла, що випромінює останнє співзвуччя у струнних врізається  холодний тон мінорної терції у фортепіано, що зумовлює «боротьбу» ладу і, в такий спосіб, демонструє вельми  неоднозначний фінал з ремаркою «to be continued».

Всі грані життя, відтінки настроїв та розмаїття стилів можна було почути у «Концерті сі мінор» для контрабаса в сольному строї і струнного оркестру у восьми частинах Золтана Алмаші (соліст – Назарій Стець). Від глибокого філософського роздуму (І. «Елегія», ІІ. Інтерлюдія №1, V. Інтерлюдія №2, VІІ. Інтерлюдія №3), відвертого глузування із залученням «попсового» мотиву (ІІІ. «Мультфільм»), «скоморошини» (IV. «Техно»), до просвітленої лірики, що модулює в медитацію (VІ. «Райдуга в січні») та вкраплення романтизму (VІІІ. Варіації на «тему Боттезіні»). Романтичний дух пронизує і головну тему концерту («тему-елегію»; тему-рефрен), адже її образно-емоційний тонус і, зокрема, ритмо-інтонаціний малюнок нагадують ліричну тему з Прелюдії № 6 сі мінор (ор. 28) Ф. Шопена. Це говорить сам автор, що демонструє різні картини світу, по-своєму їх коментує і залучає до діалогу слухача.

Над цим монументальним твором З. Алмаші працював понад рік. На своїй сторінці у соц-мережі «ВКонтакті» композитор зауважив, що «ідея народилась ще в мирний час, під час останніх бурхливих і трагічних подій була втілена в життя… не можу сказати, що вона дуже змінилась, ця початкова ідея. Але те, що події відкарбувалися на музиці – однозначно». Відтак, даний твір продовжив музичний дискурс на тему вечору: «Революція і її наслідки».

Варто відмітити, що модус прелюдіювання, з характерним імпровізаційним началом, певною мірою відбився на структурі концерту, оскільки до основного переліку виконуваних творів було додано ще одну прем’єру, котра мала широкий розголос в інтернет-мережі ще навесні. Патріотичний твір «Ми Є!» для скрипки та камерного оркестру Юрія Шевченка став символічним обрамленням концерту, бо в його основі – не що інше як гімн України. Його оригінальні гармонізація, оркестровка з проспіваністю усієї фактури, композиційне рішення (тиха кульмінація) плюс емоційно-чуттєве виконання стали гарним дарунком слухачам, що відкрили свої серця назустріч почуттям «Київ музик фесту-2014».

Катерина Гончарук