ПРЕСА СТАТТІ РЕЦЕНЗІЇ

 

МУЗИЧНЕ ПРИНОШЕННЯ ДЛЯ ОЛЕНИ ЗІНЬКЕВИЧ…

Луніна Анна 

На сторінках газетної преси головними героями частіше усього виступають виконавці різної професійної масті, рідше – диригенти, ще рідше – композитори, але зовсім рідко увага приділяється критикам-музикознавцям.
Об'єктив, спрямований на кого-небудь із цієї братії, – це надзвичайний випадок. Воно й зрозуміло, бо в кожного своя рольова функція: хтось пише музику, хтось її виконує, а хтось інформує читачів про музичні події. Тим більше, що з погляду тих, хто музику створює і грає, тобто композиторів і виконавців, музикознавець, прямо скажемо, незрозуміла професія. Чим вони займаються, яка їхня функція? Словом, досить їм і того, що їхні імена й прізвища миготять в якості підписів наприкінці газетних заміток. Однак таку думку вже давно потрібно віднести до розряду неосвічених суджень, тому що музикознавець – нині статусна професія, і серед цього цеху зустрічаються цікаві особистості. Саме про критика-музикознавця й піде мова, тим більше що привід підходящий – ювілей.

Думаю, що не помилюся, якщо скажу, що ім'я Зінькевич Олени Сергіївни, яка нещодавно – 9 листопада – відзначила своє «остаточне повноліття» – 70-літній ювілей, знайомо багатьом: колегам – по науковим працям і доповідям на різних міжнародних конференціях, студентам – по лекціям і семінарам, а також по іспитам, залікам і оцінкам (!), читачам – по критичним статтям, тим більше, що їх у неї величезна кількість. Життєдіяльність нашої ювілярки, без перебільшення, нагадує цейтнот – це постійний процес написання наукових праць, виступи з доповідями й лекціями на міжнародних закордонних симпозіумах, публікації у відомих вітчизняних і іноземних виданнях. 

Однак не будемо перераховувати всі регалії нашої героїні, їх, повірте, у неї не мало, також не станемо вдаватися в біографічні подробиці й нудно викладати основні віхи життєвого і творчого шляху, а сфокусуємо увагу на ювілеї, на тім, як він святкувався.

А розігрувалося ювілейне торжество за логікою й формою диптиха, тобто двухчастинної події: 14 листопада «Київська камерата» з диригентом Валерієм Матюхіним присвятила Олені Зінькевич концерт, а 16 листопада на честь і під патронатом самої ювілярки пройшла «неформатна», вірніше, «весела» конференція, тема якої красномовніша будь-яких слів: «Музикознавець – це звучить...». Дійсно, музикознавець звучить, тому що йому нічого не залишається робити, як звучати чи у пресі, чи на публіці. Але ось що з'ясувалося у процесі обговорення теми: у жодному фундаментальному й авторитетному тлумачному словнику не розшифровується специфіка цієї професії й навіть не дається визначення поняттю «музикознавець». І тільки в якомусь одному з них нашій ювілярці, яка перша виступала в якості доповідачки, все ж таки вдалося знайти зовсім абсурдне і тавтологічне пояснення: «Музикознавець – це музикант, що спеціалізується в області музикознавства». От роз'яснили, так роз'яснили. Таке гумористичне формулювання, мабуть, й підстьобнуло київських професорів-музикознавців до обговорення дійсно «актуальної» теми в жартівливому тоні. У цілому ж різноголоса дискусія по питанню «звучання» музикознавця носила характер рекреаційного дійства, яке певною мірою нагадувало різдвяний капусник з піснями, віршиками, жартами.

Однак конференція була свого роду післямовою або, вірніше, післязвуччям. Основною ж акцією ювілейного свята став концерт, проведений у Малому залі Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Це був не зовсім концерт, у традиційному значенні цього явища. Це скоріше було концертне дійство, яке розігрувалось за законом триєдності – події, часу й місця, як у класицистській драмі.

Та й вибір героя-виконавця, тобто оркестру «Київська камерата» не був випадковим. І от саме тут себе і виявив основний закон нашого життєіснування. Цей закон, по визначенню нашої ювілярки, ніщо інше, як «чиста речовина» дружби – творчої й багаторічної, початок якої – у далеких 70-х рр. минулого сторіччя. Тоді «Камерата» ще не була, як зараз Національним ансамблем солістів, і навіть не мала назви «Камерата». Вона тільки починала свій творчий шлях, будучи камерним ансамблем при Спілці композиторів України, що існував на умовах антрепризи. От тоді-то й склався творчий тандем «Камерати», якою з перших років існування керував Валерій Матюхін, з Оленою Зінькевич. Разом з цим колективом вона об'їздила безліч міст колишнього Радянського Союзу із програмами з творів на той момент молодих і перспективних українських композиторів – Євгена Станковича, Валентина Сильвестрова, Івана Карабиця, Ярослава Верещагіна, Олега Ківи й інших.

Саме про цих ще мало відомих талановитих авторів і їхні добутки розповідала Олена Зінькевич, попереджаючи виконання їхніх опусів у концерті. Тому дружня зустріч головної героїні дійства, тобто винуватиці торжества із «Камератою», що відбулася на ювілейному святі, не була випадковою. Сама ж концертна імпреза стала своєрідним «музичним приношенням» ювілярці, в якій пролунали блискучо-віртуозна «Серенада» для струнних Петра Чайковського, ніжний «Ноктюрн» для струнних Олександра Бородіна, найтихіші, крихко рафіновані «Миттєвості поезії й музики» Валентина Сильвестрова, новий, прем'єрний твір Євгена Станковича – його «Dictum-2», написаний спеціально для ювілярки і присвячений їй, і яскраві обрядово-ярмаркові з присмаком скомороства «Російські сезони» Леоніда Десятникова.

І хоч у цілому концертна програма мала деякі погрішності, зокрема, з боку концептуальної строкатості й «затяжного» часового обсягу, бо концерт тривав майже дві години без антракту, але така доля більшості презентаційних ювілейних дійств. Тому цю обставину скоріше варто розглядати як плюс, ніж, як мінус, а, можливо, навіть і як навмисний акт, адже будь-який ювілей – це стоп-кадр у нашій метушливій життєвій круговерті, який, у першу чергу, спрямований на нас самих.