НОВИНИ

УКРАЇНСЬКІ КОМПОЗИТОРИ НА КУЛЬТУРНОМУ ФРОНТІ
(червень 2024)

Під шаленим, злочинним натиском ворога Україна стоїть насмерть. Кожний українець на своєму місці робить максимум можливого для перемоги. Постійно долучається до цієї боротьби українська композиторська спільнота, кожний митець працює на перемогу, відстоюючи волелюбність та національну ідентичність нашої багатоскладової музичної культури. Адже з’являються все нові й нові твори, в яких постає не лише тема незламності  наших героїчних захисників, але й нескореності  людських душ звичайних українців, в яких навіки жива сила Добра і Світла.
 

Прем’єри  саме такого твору пройшли одна за одною спочатку у Львівській філармонії (2 червня 2024), а потім в Національній філармонії України (8 червня 2024).
Це симфонія відомої львівської композиторки Богдани Фроляк під всеосяжною назвою «Любов». Композиторка трактує поняття любові, за її словами, «як любов до ближнього, любов до землі, на якій живеш, до Світу, до Творця, і зрештою до коханої людини. Це музика, яка містить у собі трагізм і світло, драматизм і надію, - словом усе, що переживаємо в цей тяжкий час». Основна частина – перша, саме в ній розгортаються бурхливі драматичні події. Друга частина – Post Scriptum, уособлення надії та віри у торжество добра.
У своєму інтерв’ю газеті «Україна молода» (автор Наталія Поліщук, 12.06.2024) Богдана Фроляк підкреслює, що мистецький твір – завжди певний «документ» часу, його живе відображення. .. «і якщо я можу своєю музикою транслювати хоч трохи світла і надії в цей світ, я обов’язково буду це робити».  
Надзвичайно проникливо виконав симфонію оркестр Львівської філармонії під орудою Володимира Сивохіпа, тим більше диригент був причетний до народження  ідеї цього творчого опусу. Київська філармонічна публіка дуже тепло прийняла львівських музикантів, високо оцінивши майстерність автора і виконавців.

13 червня 2024 виповнилося  90 років від дня народження видатного українського  композитора Віталія Губаренка (1934-2000), який натхненно працював у багатьох музичних жанрах, але особливо прославився як блискучий майстер музичного театру. Ще б пак, не у кожного композитора у творчому доробку є 13 опер, які з успіхом йдуть на оперних сценах України. Автор більшості лібрето – постійна соратниця композитора, незабутня Марина Черкашина-Губаренко, чий земний, науковий і творчий шлях обірвався щойно, 28 червня 2024, невдовзі після відзначення ювілею композитора. Вічна пам’ять!  
А музика Віталія Губаренка продовжує жити. І знову, в різних містах України, у Харкові та в Києві, було втілено два унікальних твори композитора, дві його моноопери – «Листи кохання» («Ніжність») за Анрі Барбюсом (1971) та «Самотність» за листами Проспера Меріме (1993). Фундатором жанру моноопери  у світовій музиці ХХ сторіччя, як відомо, став неповторний  французький композитор Франсіс Пуленк (1899 – 1963). А ось в  українській музиці цей жанр був започаткований  саме Віталієм Губаренком, і на сьогодні обидві його моноопери залишаються неперевершеними.
Спочатку, 12 червня 2024, ці дві музично-драматичні перлини були представленні  у мужньому Харкові, в укритті Оперного театру, як спільний проєкт Харківського національного університету мистецтв імені І.Котляревського та Харківського національного академічного театру опери і балету в межах українського артхабу «Мистецька фортеця». Ці дві прем’єри у режимі non stop  змогли відбутися завдяки самовідданості виконавців – Тамари Гармаш (сопрано), Олексія Конорова (тенор), Юрія Дяченка (диригент), Армена Калаяна (режисер). (Всім, хто хоче поринути в атмосферу цієї мистецької події, на якій з відомих причин  не всім вдалося побувати, адресуємо до  докладної статті музикознавиці Ірини Драч, вміщеній у електронному журналі «Музика»). Закономірно, що відзначення ювілею композитора почалося саме у Харкові, адже Віталій Губаренко – харків’янин «за народженням, освітою та ідентичністю». Але в Києві все ж таки пройшла більша частина його творчого життя, і саме тут народилися його монооперні шедеври.

В Києві філармонічний концерт 13 червня 2024, присвячений Дню народження В.С.Губаренка, так і називався  «Моно» і включав елементи театралізації, які лаконічно реалізовувалися у вигляді акторського мімансу  як  у просторі залу, так і на балконі (режисер Марина Рижова).  А на сцені панував оркестр («Київська камерата», розширена за рахунок додаткового інструментарія) під орудою Наталії Стець. У «Листах кохання»  героїні опери було відведено місце на балконному поверсі над оркестром,  що давало слухачам можливість пофантазувати (адже за сюжетом героїні вже давно немає на цьому світі, а її листи продовжують надходити до коханого). Незвичність мізансцени значно ускладнювала завдання вокалістки Тетяни Бондар як в артистичному, так і в акустичному плані, однак вона з ним впоралася, виразно та емоційно провівши свою ліричну партію.
В моноопері «Самотність» герой, що звертається до своєї коханої, подумки поринаючи у різноманітні епізоди їх стосунків, знаходиться вже на сцені, але наче відокремлений від усіх, в її правому куті, якби на одинці зі своїми спогадами. Сергій Бортник, володар чудового, багатого тембровими нюансами тенора,  захопив слухачів пристрасним музичним прочитанням своєї ролі. Обидві моноопери дуже органічно поєдналися в одному концерті як дві ліричні історії кохання – глибокого почуття,  здатного своєю непереможною силою подолати і час, і простір. Справедливо Віталія Губаренка називають найніжнішим романтиком, відкривачем «нового ліризму» в української музики ХХ століття.

16 червня 2024 привернув увагу ще один незвичний симфонічний концерт – в рамках Київського фестивалю «Музика українського кіно» в Національній філармонії звучали саундтреки відомих українських фільмів, створені в різний час нашими знаними  композиторами.  Як правило, ми чуємо цю музику у кінозалах і сприймаємо як невід’ємну частину художнього або документального кінематографу. У філармонічних залах вона звучить нечасто, однак, безперечно, має на це повне право. Завдяки своїй яскравій, зримій образності вона набуває іншого самодостатнього   втілення і, відповідно, сприймається як цілісна музична композиція, як втілення широкої сфери  людських почуттів. Ми переконалися в цьому, слухаючи дев’ятичастинне барвисте звукове полотно Алли Загайкевич (музика до художнього фільму «Поводир») або «Дефрагментацію свідомості» для клавесина з оркестром Станіслава Крутикова, на творчість якого суттєво вплинуло більшою частиною документальне кіно, пов’язане зі знаковими подіями національної історії, з українською літературою та мистецтвом. Особливе враження залишає музика Бориса Лятошинського до кінофільму «Тарас Шевченко» . Геніальний симфоніст, він завжди таким залишається в різних виявах, і в кіно також. Його музика у фільмі «Тарас Шевченко» - це фактично цілісна симфонічна сюїта з надзвичайно виразною драматургією. Про це свідчить навіть просто перелік частин – І.Вступ, ІІ. Шевченко на Україні, ІІІ.Степ, ІУ.Страта, У.Прощання друзів. УІ. Фінал.
Залишається акцентувати, що Симфонічний оркестр Національної філармонії України під орудою диригента Антонія Кедровського виявив себе як блискучий і вельми чутливий інтерпретатор найкращої музики  українського кіно.

Одним з найпомітніших концертів, що регулярно відбуваються  у Залі Київської організації  Національної Спілки композиторів України, слід вважати творчий  проєкт Золтана Алмаші під цікавою назвою «Суворий концерт». Золтан Алмаші – яскравий композитор і блискучий виконавець зі своїм, ні на кого не подібним, обличчям. Він вельми оригінально будує свої тематичні програми, причому нерідко надає творам свої власні композиторські та виконавські коментарі. Можна по-різному до цього ставитися, але слід визнати, що для широкої публіки,  це, можливо,  оптимальний варіант. Основна мета композитора, особливо зараз, під час жорстокої війни, це максимально наблизити музику до слухача, до найширших верств шанувальників музичного мистецтва. Адже зараз магія музики лікує, вселяє надію, кличе на боротьбу.  
Творчу імпрезу, про яку йдеться,  що відбулася 22 червня 2024, Золтан Алмаші та його колеги-організатори назвали «Суворим концертом». Треба думати, вони мали на увазі і складність та драматизм нинішнього воєнного часу, і  адекватні цьому емоції, виражені у написаній нині музиці, і врешті той сприйнятий по-новому зміст та особливу забарвленість  творів минулих років, які раптом  (а при тому зовсім невипадково) набули незаперечної актуальності.  Справедливо стверджують, що справжнє високе мистецтво завжди нове і завжди на вістрі часу. Весь цей конгломерат подій і почуттів переплелися у творах Золтана Алмаші («Тендітне марево» для скрипки соло), Дмитра Ареф’єва (Експромт для скрипки і віолончелі), Віталія Маника (Сарабанда для віолончелі соло), Романа Горобця (Соната для віолончелі і фортепіано), Олени Ільницької (Сарабанда) і в кінці знову З.Алмаші (його найпопулярніша Елегія для віолончелі і фортепіано). Публіка віддячила композиторам і виконавцям щирими оплесками і вигуками «браво».

Фінальним акордом  концертного сезону став заключний симфонічний концерт  Академічного оркестру Національної філармонії України, на який так нетерпляче чекала публіка і який відбувся 28 червня 2024  і зібрав повний аншлаг. Тема прометеєвого подвигу об’єднала  класику минулого (Моцарт, Мендельсон, Бетховен) та сучасності (Євген Станкович) . Безпосередньо, напряму  ця тема постала  у другому відділі концерту, коли прозвучали Сюїта з музики до балету «Творіння Прометея» Бетховена та Сюїта з музики до балету «Прометей» Станковича – два мистецьких світи, два  портрети  своєї епохи. В залі стояла якась фантастична тиша, настільки захоплені були слухачі перебігом подій, що лилися животворним потоком зі сцени. Особлива реакція, свідком і учасником якої став кожний слухач в залі, спостерігалася під час виконання твору Євгена Станковича. Без перебільшення, це був справжній мистецький гіпноз, настільки вражаючою була стихія музики композитора. І здавалося, що написана вона була не у 1985 році, а щойно, просто вчора, настільки відповідала вона реаліям нашого часу і всьому тому, чим живе зараз кожний українець. З дозволу автора  диригент Микола Дядюра дозволив собі зробити лише одну корекцію, яка себе стовідсотково виправдала – він трохи змінив порядок частин: І. Соло для оркестру, ІІ.Дике Скерцо, ІІІ.Велике Адажіо. Тобто після агресивного, руйнівного, дійсно дикого вихорю, який сприймався  як знищувальний сатиричний портрет  нинішньої  «вєлікай расії»,  запанувала музика Великого Адажіо вражаючої краси і небесної чистоти, музика людської досконалості та шляхетності, прекрасне вираження ідеального Світла та безкінечного Добра і Любові. Зачарована публіка після того, як  у повітрі розтанув  останній тремтливий звук, завмерла у мрійливому заціпенінні, з якого не хотілося виходити. Не рухався диригент, не поворушився жодний учасник цього фантастичного дійства. І лише через деякий час зал вибухнув нечуваними і нескінченними  оваціями. Натхненний Микола Дядюра виходив на сцену, здається, не менше п’яти разів, постійно дякуючи оркестру за бездоганне виконання. Як жаль, що композитора, нашого дорогого  Євгена Федоровича, з поважних причин в цей вечір не було в залі.

Як бачимо могутня сила музики здатна надихати і об’єднувати  велику кількість людей, вселяючи в них високі почуття і надії, а також віру в те, що світ може і мусить сягати найвищої досконалості. Слава Україні і нашим непереможним воїнам, що жорстоко б’ються  за нашу Волю, за нашу Незалежність!

                                                                                          Т.Н.