НОВИНИ
ПАМ’ЯТІ ІВАНА КАРАБИЦЯ
«Десять років я чекала на цей вечір», – так, трохи несподівано, промовила музикознавець Маріанна Копиця, дружина видатного українського композитора Івана Карабиця, мати його дітей – Іванни, теж музикознавця, та Кирила, талановитого диригента.
Чекала, вочевидь, не через те, що про її чоловіка не згадували упродовж десяти років, котрі минули від дня його смерті. Навпаки: щозими 17 січня відзначали день народження Івана Карабиця, а 20-го – поминали, оплакуючи передчасну кончину в колі друзів, однодумців, учнів і в концертних залах. Натомість саме 7 лютого 2012 року в Малому залі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Маріанна Копиця нарешті висловила цілковите задоволення змістом і формою вечора пам`яті Івана Карабиця. Відзначимо й ми безумовно позитивні складові цього незабутнього заходу.
У передмові музикознавця Олени Берегової, учениці Маріанни Копиці, поєдналися стисла характеристика творчої і людської особистості Івана Федоровича з доволі детальними коментарями до кожного твору концертної програми, – з афористичною влучністю та лаконізмом, гідними наслідування. У залі, переповненому вщент, панувала атмосфера напруженої уваги до кожного слова.
Музична програма народилася внаслідок ретельного відбору, здійсненого Валерієм Матюхіним, художнім керівником Національного ансамблю солістів «Київська камерата». За життя Івана Карабиця ансамбль був у певному сенсі його дітищем, інколи композитор сам стояв за його диригентським пультом і призвичаїв колектив до участі у започаткованому ним 1990 року славетному «Київ Музик Фесті», який і понині справедливо вважають «пам`ятником нерукотворним» Іванові Федоровичу.
Оскільки засадничою ідеєю «Фесту» була презентація української музичної культури в контексті світової, то й ансамбль опанував велетенський репертуар, що розширювався за рахунок зарубіжних новинок і поглиблювався завдяки осягненню національних здобутків. Отож, музика Івана Карабиця, згідно з традиціями «Київ Музик Фесту», на концерті пам’яті прозвучала в оточенні інших авторів – естонця Арво Пярта і українця Валентина Сильвестрова.
Композиція Арво Пярта «Трисагіон» для струнних має релігійне спрямування. Наприклад, в інструментальних репліках виразно вгадуються слова молитви «Святий Боже», тобто звернення до Творця, як прикмета поминального обряду, видалася організаторам доречним початком.
Участь Валентина Сильвестрова вмотивована вже тим, що він написав «Елегію», узявши за основу кілька уривчастих нотаток Івана Карабиця, які той не встиг утілити в завершеному творі. Та коли слухаєш «Елегію» Івана Карабиця – Валентина Сильвестрова, мимоволі у пам`яті спливають рядки Анни Ахматової:
А так как мне бумаги не хватило,
Я на твоем пишу черновике.
И вот уже чужое слово проступает
И, как тогда снежинка на руке,
Доверчиво и без упрека тает.
Поема без героя. Посвята
Твори самого Івана Карабиця до програми дібрані так, щоб показати різні сторони його обдаровання і творчих уподобань. Тому відомий скрипаль Анатолій Баженов продемонстрував примхливу манеру гри народного віртуоза-імпровізатора у п`єсі для скрипки соло «Музика».
Іван Карабиць був піаністом і диригентом фахового рівня, але водночас досконало володів виразними можливостями багатьох інших інструментів – у даному разі струнних, що вельми красномовно застосовано у перекладенні власних фортепіанних прелюдій і Концерті-триптиху для камерного оркестру, котрі надали програмі справжньої естетичної вагомості.
Контрастний стильовий акцент внесла співачка Тамара Ходакова, виконавши на високому емоційному «градусі» цикл «Мати» на слова Бориса Олійника у супроводі «Київської камерати» (оркестрування Олега Марінченка).
Перша пісня «Мати наша – сивая горлиця», завдяки щирій спорідненості з народними витоками, закріпилася у свідомості слухачів, як безцінна пам`ятка мелодичного обдаровання композитора.
Проте решта частин у її виконанні, позначена дещо перебільшеним пафосом, властивим досі не забутому «панівному методу соціалістичного реалізму», свідчить про формальну приналежність Івана Карабиця до клану майстрів української пісенної культури радянської доби.
На мій погляд, у композитора є інший, вартий уваги, не такий, скажімо, стандартизований і набагато «індивідуальніший» цикл «На березі вічності», теж написаний у співдружності з Борисом Олійником. На місці упорядників вечора я б надала перевагу, скоріше, йому.
Та навіть використання «інтонаційного словника епохи», яка відійшла у минуле і реанімації не підлягає, говорить лише про те, що Іван Карабиць був справжнім фахівцем, здатним працювати в умовах, продиктованих соціальним замовленням («Я жил в такие времена!»), і аж ніяк не зменшує поваги до Маестро, з яким мені пощастило сидіти поруч у консерваторській аудиторії (деякі дисципліни викладали теоретикам і композиторам у спільному «потоці»), а також працювати пліч-о-пліч як радіо- і тележурналісту впродовж незабутніх і щасливих 32-х років, починаючи з 1970-го.
Отож, десять років Івана Карабиця немає з нами фізично. Та духовно і музично (а це майже одне й те саме!) – він із нами повсякчас і довіку, що, власне, й було доведено на вечорі його пам`яті.