СТАТТІ ТА МАТЕРІАЛИ

Валентина КУЗИК

доктор філософії мистецтва
лауреат Премії ім.М.В.Лисенка

      Лев Миколайович РЕВУЦЬКИЙ

      З іменем Льва Миколайовича Ревуцького пов’язана ціла епоха розвитку української академічної музики, створення власної композиторської школи, формування національно-стильового напрямку у загальноєвропейській культурі, відповідного категоріям високої духовності й професіоналізму. Провидінням йому було дароване довге життя у 88 років, сповнене радощів творчості й тривог часу. На його долю випало дві світові війни, епоха революційних змагань з її бурхливою зміною соціальних та гуманістичних ідеалів. Він пережив всі перипетії того буремного часу, не один раз стояв на межі небуття, зазнав втрат та, водночас, злету творчого горіння. Будучи скромною людиною і ніколи не вимагаючи до себе ніякої особливої уваги, він своєю музичною творчістю досяг всенародного визнання: з 1924 р. викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, потім Київській консерваторії ім. П. Чайковського, очолював творчі об’єднання українських митців, 1941 р. став лауреатом Державної премії СРСР (тоді – Сталінської), водночас отримав звання доктора мистецтвознавства та заслуженого діяча мистецтв України, 1944 р. – звання народного артиста СРСР, 1957 р. – академіка Академії наук України, 1966 р. став лауреатом Державної премії УРСР м. Т. Г. Шевченка, 80-річний ювілей композитора – 1969 р. – ознаменувався присвоєнням йому звання Героя Соціалістичної Праці та врученням Золотої зірки.
      А розпочинався той шлях до верховин всенародного визнання й любові з маленького українського села Іржавець на Прилуччині, що за старими картами було позначено Полтавщиною, а нині відійшло до Ічнянського району Чернігівської області. Саме там 20 лютого 1889 р. у родині Ревуцьких побачив світ майбутній велет української музики.
      Поява на історичній сцені таких постатей української культури як брати Ревуцькі – композитора Льва Миколайовича та його старшого брата вченого-мистецтвознавця Дмитра Миколайовича – не була випадковою. Вочевидь, вона готувалася у ряді багатьох поколінь, які у своїй еволюції з народженням цих особистостей досягли своєрідного „пассіонарного вибуху”.
      Найдавніша письмова згадка про Іржавець належить до 17 ст. і  пов’язана з іменем Івана Стороженка (бл. 1615–93), який разом з дружиною Марією Богданівною – донькою гетьмана Богдана Хмельницького, – оселився там, започаткувавши династію сотників та полковників Стороженків ¹. Рід І. Стороженка та М. Хмельницької розрісся у наступних століттях багатим потомством достойників і патріотів своєї нації. Особливо відомими були Андрій Стороженко (1790–1857, псевдонім “Царинний”) – герой війни 1812 р., колекціонер, письменник, етнограф, автор “Історії Полуденної Росії” і однієї з перших українських опереток “Запорізька Січ” ², який зберіг неоціненний скарб – “Реєстр війська Запорозького 1649 р.” ³. Знане ім’я й Олекси Стороженка (1805–74) – письменника, автора багатьох оповідань з українського життя, драми “Гаркуша”, роману “Брати-близнюки”, повісті “Марко Проклятий” (незакінченої). Відомим був і Микола Ілліч Стороженко (1836–1906) – історик літератури, професор Московського університету та голова Російського Шекспірівського товариства, а водночас – автор праць про Т. Шевченка та з історії України.
      Мати композитора Олександра Дмитрівна (1844–1906) була непересічною особистістю –  прекрасна піаністка,  збирачка місцевого фольклору, ініціаторка створення у 1862 р. сільської школи (її листування з Л. М. Толстим щодо організації навчання дітей селян зберігається у музеї „Ясная поляна”).
 По батьківській лінії рід Ревуцьких теж був пов’язаний з Іржавцем. Легендарним засновником династії вважався запорозький козак Петро Ревуха з кошу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Нащадки Петра Ревухи не всі прийняли Московську владу. Деякі наприкінці 17 ст. перейшли до Польщі, де пізніше стали знані як Ржевуські, хоча «Herbarz Polski» зазначає, що то „рід стародавній на Руси” 4. Особливо прославив польську гілку роду Вацлав Северин Ржевуський (1785–1831), званий Емір Тадж уль-Фехр (Золота борода) – мандрівник та орієнталіст, автор численних літературних та музичних творів, герой польського повстання.
      Згідно сімейних переказів “лівобережні” Ревуцькі були у багатьох поколіннях (принаймні 5 – Андрій, Григорій, Роман, Гаврило та Микола) священниками Святотроїцького собору в Іржавці, де з 1716 р. зберігалась чудотворна ікона Богоматері, яка вважалась святинею Запорожжя ⁵. Коли наприкінці травня 1843 р. Іржавець відвідував Т. Шевченко, саме Гаврило Ревуцький (дід композитора) правив храмову службу. За щасливим збігом обставин, у ті ж дні побачив світ його другий син Микола (1843–1906) – майбутній батько композитора. Він спочатку пішов дорогою батька – закінчив Полтавську духовну семінарію, висвятився на священика Іржавецького Свято- троїцького храму, однак, одружившись з Олександрою Дмитрівною, полишив церковну кафедру. Скерував свою працю в іншому напрямку – писав краєзнавчі нариси, збирав матеріали по історії Іржавця, складав статистичні звіти для земства, опікується бідними родинами й сиротами. За свою подвижницьку діяльність Микола Гаврилович був відзначений титулом Потомственного Іменитого Громадянина.
 Вибір імені другого сина Ревуцьких був, як на ті часи, цілком традиційним: 20 лютого за святцями св. Льва, хоча на загал очевидна паралель з іменем Толстого. Для такої думки малися підстави. Олександра Ревуцька дотримувалася принципів «толстовської» системи життя, поширеної у ті часи серед інтелігенції: чистота помислів, стриманість і самообмеження у побуті аж до аскетизму, розумність дій та постійна думка про високу духовність. А головний принцип – виховати у собі звичку дарувати добро людям. У родині навіть народилося слово-поняття „ДОБРОЗВИЧНІСТЬ”, – його, як своєрідний батьківській заповіт, пронести крізь все життя брати Ревуцькі.
      Перші знання сини отримали вдома. Діти зростали без розкошів, але мали все, що було необхідне для серйозного заняття науками, музикуванням.У садибі була прекрасна бібліотека, малася й гарна колекція українських музичних інструментів, у тому числі й кілька унікальних майстрових кобз, у залі стояло два роялі, щоб можна було грати оркестрові переклади.
      Левко змалку виявив неабиякий хист до музики. Ще з чотирьох років він добре знав ноти, точно інтонував та міг вгадати їх на слух, за що його прозвали „Камертоном”. А з п’яти – вже грав простенькі п’єси сам або з мамою у 4 руки. Тоді ж виявився й талант Левка до імпровізації та відтворення по слуху почутої музики – „підбирав” на роялі ті речі, які грали дорослі. Однак, як згадував сам композитор, у дитинстві його більше вабила механіка.
      Восени 1899 р. 10-річного Левка віддали до Прилуцької гімназії, куди перевели й з Чернігівської гімназії Дмитра. А коли той поступив до Київського університету, то й молодшого Левка 1903 перевели до київської приватної гімназії № 7 Г. Валькера (тепер вул. М. Коцюбинського, будинок зберігся). Левко–гімназист, заохочуваний старшим братом, прочитав багато книжок – Лермонтова, Тургенєва, Купріна, Чехова, Буніна, Стороженка. Проте справжнім потрясінням стало для нього знайомство з „Кобзарем”. Поезія Т. Шевченка до сліз зворушила його юну душу, заставила замислитись над долею свого народу.
      Зрозуміло, найбільшою втіхою для синів були шкільні канікули. Батьки всіляко вітали фізичний розвиток хлопців: любили спільні піші походи луками і лісом, взимку – пробіги на лижах, влітку – працю на сінокосах. Левко був одним з відчайдушних велосипедистів у селі, вигадував такі трюки та стрибки „з трампліну”. Неабияке зацікавлення виявив він й до астрономії; за підпискою наукового журналу батько купив йому телескоп у розібраному вигляді. Левко сам збирав його, на горищі спорядили домашній планетарій та спостерігали за зірками. Однак чи не найбільшою пристрастю стала фотографія. Юного гімназиста з триногою на плечі та скринькою апарату в руці можна було бачити у різних закутках Іржавця ⁶. Однак мати відчувала неабиякий талант сина, її глибоко турбувало питання його серйозної музичної освіти. Вона бідкається Дмитру: „Ось з музикою у Левка справи швах! Побувай, Митичку, у Лисенка. Покажи пісні з моїх слів записані. Я буду ще поповнювати колекцію, і наспіви всі пам’ятаю та запишу, якщо захоче Лисенко, але спробуй зацікавити його Левком, можливо він для його музичного розвитку що-небудь зробить...” ⁷.
 М. Лисенко  був тоді у зеніті слави: 1903 р. українська громада широко відзначала 35-річчя творчої діяльності митця, з цієї нагоди навіть було дозволено поставити на київській сцені „Різдвяну ніч” (українська мова в опері!). Сам митець багато виступав як хоровий диригент, майстерний акомпаніатор співаків та піаніст, виконуючи як свої власні композиції, так і твори світової класики – Бетховена, Шуберта, Мендельсона...
      Дмитро дійсно відвів свого молодшого брата до М. Лисенка. Той, прослухавши гру хлопця, порадив йому записатися до школи М. Тутковського, де сам композитор викладав фортепіано. А одного разу він навіть прийшов на урок з сольфеджіо, який вів теоретик Г. Любомирський, і сів за спиною свого протеже. Лисенко був приємно здивований – Левко першим написав складний музичний диктант, набагато випередивши інших.
 1904 р. Левко перейшов навчатися до новоствореної музичної школи Лисенка. Там він знайомиться з Кирилом Стеценком, Олександром Кошицем, цікавиться їх творчістю. Посилено займаючись фортепіано, вдосконалюючи свою технічну віртуозність, молодий піаніст ще не переймається думкою про композицію, хоча й дивує всіх своєю здатністю вільно імпровізувати на теми народних пісень або популярних музичних творів.
 Та за пару місяців київських гімназистів закрутив вир революційних подій 1905 р. „Згадую свавілля поліцейських, – писав Л. Ревуцький. – Збереглися страшні спогади про єврейські погроми, про хрести, намальовані крейдою на вікнах... Тоді я перестав відвідувати гімназію й музичну школу, кинув гру і вже до кінця навчання у гімназії (1907 р. ) не поновлював занять” ⁸.
 Поруч з гострою політичною напругою у країні, родину Ревуцьких спіткала ще й власне лихо. Дмитру по закінченню університету ректорат, докоряючи за „хохломанські погляди”, не дозволив працювати в Україні, він змушений був прийняти пропозицію викладати у Ревельській (Талліннській) приватній школі. У січні 1906 р. у Москві помер дядько – професор М. Стороженко. 23 березня не стало батька. А 10 жовтня втратили матір. Майже рік по тому пальці Левка не торкалися клавіш роялю, – музика болісно нагадувала про тяжку втрату.
 Восени 1907 р. Л. Ревуцький поступив на І курс фізико-математичного факультету Київського університету, 1907 р. переходить на юридичний. У тогочасному суспільстві професія юриста, судді вважалась досить престижною. А музичну освіту сприймали як набуття майстерності задля власного задоволення; лише у поодиноких випадках музика ставала професією. Однак брат Дмитро доймав Левка листами з Ревеля, настійно вимагаючи продовжувати музичну освіту. Того ж 1907 р. Л. Ревуцький поступає у Київське музичне училище на фортепіанний відділ. Спочатку навчався у класі С. Короткевича, а з 1911 р. – у Г. Ходоровського. Теоретичні дисципліни вивчав у Є. Риба.
 Молодий піаніст багато працював, грав твори як західноєвропейського репертуару – Бетховена, Моцарта, Вебера, Шопена, Шумана, Ліста, так і російського – Глінки, Балакірєва, Чайковського, Рахманінова, Скрябіна, Глазунова. Надзвичайно захопився теоретичними дисциплінами, особливо гармонією та поліфонією. Щоби дисциплінувати своє життя молодий студент завів щоденник, у якому намагався фіксувати всі справи та періодично докоряти собі в „обломовщині”. Вставав Левко рано. День розпочинав з гімнастики, сідав години на 2 за інструмент і грав етюди, потім йшов до університету, вивчати різне „Право”, по обіді – музучилище, увечері – спів у студентському університетському хорі, або йшов до опери чи в концерт.
 Цікаво погортати сторінки щоденника: „Повернувшись додому трохи посидів над імпровізацією e-moll’ного етюду, за „Римське право” не сідав а замість цього грав до 11 годин вечору. Перед сном читав біографію П. І. Чайковського. Збираюся завтра „систематичніше” проводити день... ” (2 жовтня 1910 р.).
 „З ранку – лекції по гармонії. Після цього займався довго й наполегливо за гарно настроєним піаніно. Залишився задоволеним цією працею й усіма її результатами. Отримав від брата у подарунок клавіраусцуг Третього фортепіанного концерту Рахманінова. Чудо з чудес!!!” (25 жовтня 1910 р.). А ось рядки, написані 29 березня 1911 р., які заслуговують на особливу увагу: „Вранці грав... Потім „вистукував” свій фортепіанний концерт (es-moll). Маю палке бажання працювати у цьому напрямку” ⁹..
 З початком 1911 р. у житті студента Ревуцького відбувся ряд важливих подій. По-перше: його перевели на вищі курси музучилища. По-друге – брат Дмитро з сім’єю повернувся до Києва і розпочав свою педагогічну працю у гімназії В. Науменка. По-третє – на різдвяні канікули (кінець грудня 1910 р.) він поїхав до Москви „за культурними враженнями” і познайомився з Софією Писаревою – племінницею дружини брата. Це знайомство з тендітною і серйозною 19-річною панночкою – слухачкою Бестужевських курсів, –   виявилося фатальним. Вмить вилетіли з голови попередні юнацькі захоплення і всі думки стали пов’язані з нею: „Мила, добра Соня! Як мені хочеться побачитися з тобою, радість моя. Ах! Так би і полетів, якби були крила!” ¹⁰.
 Тоді ж доля подарувала Левкові ще одне знайомство, що переросло у дружбу на все життя, – з Максимом Рильським – учнем брата в гімназії В. Науменка. „Я був гімназист, – згадує Максим Тадейович, – Левко – студент. До Дмитра Миколайовича в гості непереможно вабила мене атмосфера справжнього, хорошого мистецтва – слова, пісні, музики, – якою була напоєна завжди його домівка...
      А до рояля іноді після довгих умовлянь брата й гостей сідав скромний світлоокий, спокійно-вдумливий студент Левко Ревуцький. Він акомпанував братові й співакам – гостям, акомпанував прекрасно, але в очах його ніби щось говорило, що поза виконуваною музикою він чує музику глибоко в собі самому. Печать якогось притаєного від сторонніх поглядів натхнення лежала на ньому… Вона просвічувала ясніше в ті хвилини, коли Левко виконував часом щось із своїх молодечих творів” ¹¹.
 З тих „молодечих творів” 1908–1911 р. Л. Ревуцький опублікував лише „Вальс” B-dur. Все інше забракував. „У 1908–9 роках дбав про те, щоб написати оперу („Купальська ніч” по Гоголю), куди збірався увести багато народного мельодійного матеріалу... Залишив цю роботу, майже нічого не зробивши” ¹².
 Опера – як музичне дійство – була щирим захопленням молодого Л. Ревуцького: „Євгеній Онєгін” та „Пікова дама” Чайковського „доводили до сліз”, „Казку про царя Салтана” Римського-Корсакова дивився 20 спектаклів за сезон, „Руслан і Людмила” Глінки, „Князь Ігор” Бородіна та „Хованщина” Мусоргського зачаровували красою своєї музики. Подобалися йому й Ваґнерівські „Танґейзер” та „Валькірія”, „Фауст” Гуно. Під час поїздок до Москви він слухав у Великому театрі Шаляпіна, Собінова, Смирнова. З концертів Л. Ревуцького найбільш цікавили симфонічні програми Кусевицького та піаністи. Особливе враження полишили київські концерти Скрябіна та Ламонда, а Рахманінов став для нього кумиром на довгі роки. Він не пропустив жодного його концерту в Києві та й у Москві, коли бував там.
 Восени 1913 р. у Києві відкрились консерваторія – третя у тодішній Російській імперії (після Санкт-Петербургу та Москви). Очолив її випускник московської консерваторії (киянин за народженням) Р. Глієр – учень школи Чайковського, талановитий композитор, який одразу став для київських музикантів еталоном професіоналізму. Його поява у Києві остаточно вплинула на рішення Ревуцького присвятити себе композиції й більш заглиблено вивчати музично-теоретичні предмети. На академконцерті класу в грудні 1914 р. юнак показує Сонату h-moll, ор. 1, яка одразу була визнана як етапне новаторське явище  для еволюції сонатного жанру взагалі.
 То був плідний час композиторської творчості, який Л. Ревуцького назвав „періодом європеїзації”, тобто засвоєння всього нового, що було у тогочасних музичних процесах Західної Європи та Росії. Проте, загальна атмосфера не сприяла мистецтву: 28 липня 1914 р. розпочалася І світова війна, а 1 серпня у бойові дії включилася Росія. Тривога й художнє передчуття епохи особливо яскраво втілилися у 3-х Прелюдах ор. 4. Вони були створені в Іржавці – під час різдвяних канікул (грудень 1914 – січень 1915 рр.).
      Влітку загальна ситуація на фронтах погіршилась, Київ готувався стати прифронтовим містом: консерваторію евакуювали до Ростова-на-Дону, університет – до Саратова. Л. Ревуцький вагається, як вирішити своє подальше життя? Подає до Прилуцького земства заявку на роботу мировим суддею – зрештою, він юрист за освітою. Проте, у зв’язку з особливою військовою ситуацією Л. Ревуцькому довелося восени 1915 р. поспіхом здати випускні іспити і за університет, і за консерваторію (їздив і до Ростова-на-Дону, і до Саратова). А восени 1916 його вже призвали на Ризький фронт. Майже 2 роки перебування на фронті полишили сумні спогади. Про музику вже й не йшлося.
 Після демобілізації у січні 1918 р. Л. Ревуцький з великими труднощами дістається до України. Молодому музиканту пропонували в Києві роботу диригента симфонічного оркестру, однак він відмовився. У консерваторії вирішив показати Р. Глієру завершену в оркестровці 1-у частину Симфонії № 1. Музика отримала схвальну оцінку вчителя. Однак, побачивши, що в Києві тяжко буде влаштуватися з родиною, Левко навесні знаходить роботу в Ічні, поближче до родинного Іржавця. Саме там 1 червня 1919 р. побачив світ його син Євген ¹³. Через пару тижнів до містечка увійшли більшовицькі війська. Під час перевірки населення заарештували „поміщика й офіцера” Л. Ревуцького. Майже день він провів серед приречених до розстрілу, але доля зберегла йому життя ¹⁴. 
      Навесні 1920 р. Л. Ревуцький намагався влаштуватися у Прилуках повітовим інструктором з музичних справ, відкрити музшколу, однак йому як „класово неблагонадійному” було відмовлено. Пішов працювати діловодом на залізничну станцію Прилуки.
      1 лютого 1921 р., після вбивства на Поділлі видатного композитора М. Леонтовича (23 січня 1921 р.), у Києві було утворено Комітет пам’яті композитора, якій увійшов в історію української культури під назвою Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Леонтовича. Воно розгорнуло потужну роботу по всій Україні. 1922 р. на базі хорової капели, яку організував талановитий диригент О. Фарба, утворилася Прилуцька філія, яку очолив Л. Ревуцький.
      Окрилений надією, Л. Ревуцький за ті 2 роки (1922–1923) написав натхненні твори: романси „Проса покошено” на вірші М. Рильського, „Де ті слова” на вірші О. Олеся, навіть сам написав слова до романсу „На крилах соняшних і ясних мрій”, де втілив сокровенні мрії про щастя. Вдалою вийшла й „Дума про трьох вітрів” на вірші П. Тичини (до речі перша дума в творчості українських авторів 20 ст.). Упорядкував ноти двох Прелюдів ор. 7. Почав писати музику до поеми „Щороку” О. Олеся. Пригадавши, як О. Кошиць зі своїм студентським хором проводив у 1913–1918 роках театралізовані Різдвяні концерти, Л. Ревуцький замислив створити щось на кшталт хорової опери: 1-а частина „Снігу, ой снігу якого” вийшла досить динамічною, 2-а – „Весна” –замріяна, 3-я – „В полі хуга” мала бути стрімким скерцо-козачком. Це могла би бути перша у світовій практиці хорова опера. Однак і тут історія внесла свої корективи: О. Олесь емігрував, його ім’я – занесено у „чорні списки”. Композитор з жалем полишає роботу.
      Співпраця з капелою О. Фарби дає імпульс митцю на створення масштабних полотен „На ріках круг Вавилону” на вірші Т. Шевченка (за „Псалмами Давидовими”), „Серце музики” на слова М. Вороного, присвяченого пам’яті М. Лисенка, „Гукайте їх” на слова М. Філянського. Та найбільшою вершиною творчості цих років стала кантата „Хустина” за поемою Т. Шевченка. Прем’єрне виконання „Хустини” Прилуцькою капелою навесні 1923 р. (у фортепіанному супроводі Л. Ревуцького) стало справжнім тріумфом для автора. Він наважується поїхати до Києва на засідання правління Товариства ім. М. Леонтовича й показати там свій доробок: „В Музичній Комісії Т-ва на одному з її засідань молодий композитор Левко Ревуцький виконував свої невидані твори: фортеп’янові та вокальні (романси й хори). Твори написані вміло та з натхненням. Деякі хорові композиції прийнято до репертуару капели «Думка»” („Музика”. – 1923. – № 2. – С. 23).
 Визнання колег окрилює. Колеги запрошують Л. Ревуцького на роботу до Музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. У липні 1924 р. Л. Ревуцький, в останнє оглянувши родинне гніздо, покидає Іржавець і переїздить до Києва.
 Педагогічна робота у Музично-драматичному інституті захопила молодого „лектора інституту”. Спочатку викладав музично-теоретичні дисципліни на диригентсько-хоровому відділенні, а через 4 роки (з 1928 р.), як тільки-но відкрили композиторський факультет, набрав власний клас.  Буттєві негаразди компенсує активна творча праця та громадська діяльністю у Товаристві ім. М. Леонтовича (з 1925 р. його кооптують до Правління). Композитор пише нові фортепіанні Прелюди (ор. 11), романси, хорові композиції „Гімн Чернечий” та „Ой чого ти почорніло” на вірші Т. Шевченка, „Уперед, хто не хоче конати” на слова П. Грабовського, „Сльози дівочі” на слова І. Франка. Писав і масові пісні, до яких так заохочували партійні ідеологи, але, як сам признається, „з плином часу вони чомусь стали мені нецікаві”. Його хори друкуються у знаменитій збірці „Червоний заспів” (1924 р.), поруч з творами М. Леонтовича, П. Козицького, В. Верховинця і отримують схвальну оцінку
 Новим творчим захопленням стає для Ревуцького праця над обробками українських народних пісень. Це – справжня творча лабораторія, де він експериментував з самими різними засобами композиторського рішення завдання, як традиційно сталими, так і оригінально-пошуковими. Перший тип митець втілив у обробках, написаних для окремих виконавців, збірочці „12 народних пісень” та ряду „Козацьких пісень”. Новаторський підхід особливо яскраво позначився на музиці циклів – „Сонечко” (1925 р.) і „Галицькі пісні” (1927 р.).
 17 грудня 1925 р. митець вперше показав цикл „Сонечко” правлінню Товариства. То були 20 зразків українського дитячого фольклору, майстерно оброблених для голосу й фортепіано (потім залишиться 16). Мелодії майже всіх пісень взято зі збірки Квітки. Лише наспів „Прилетіла перепілонька” він записав від О. Фарби, а слова взяв із збірки матері. Тексти всіх пісень підібрано при безпосередній допомозі К. Квітки та Д. Ревуцького ¹⁵. „... Автор дуже скромно назвав свій твір «збірником нар. пісень»; це... окремий цілком закінчений високо-художній твір значного майстра, – писав М. Грінченко; – уся «народність» його полягає в тому, що теми для музичної творчости він узяв із народнього музичного багатства. А далі – це витончені в своєму музичному оформленні мініятюри, тонко гармонізовані з превалюванням яскравих ілюстративних моментів; ...все це робить пісні Ревуцького Л. свого роду шедеврами...” („Музика”. – 1927. – № 1. – С. 77.).
 Вільні обробки Л. Ревуцьким 8 галицьких пісень теж стали етапним явищем української музики. Кожна обробка сприймалась слухачем як розвинений концертний дует співака та піаніста, виписаний насиченими барвистими гармоніями, відтінений примхливо загостреною ритмікою, тонкою, майже імпресіоністичною зображальністю образів. Видання збірки було підготоване на високому науковому рівні: стаття про композитора, коментарі до кожного номеру, здійснені Д. Ревуцьким, тексти українською та німецькою мовами (переклад О. Бурґхардта).
      Сміливо можна порівняти: як М. Леонтович, „огранивши” рукою Майстра народну пісню у жанрі хорової обробки, підняв її на п’єдестал самодостатнього авторського твору й шедевру, так і Л. Ревуцький здійснив такі ж трансформації з народнопісенним джерелом, але у жанрі солоспіву з інструментальним супроводом.
      „Велике враження справили на мене «Галицькі пісні» Льва Миколайовича, – говорив композитор Ю. Мейтус. – Вони відкрили нову сторінку оволодіння українським народним мелосом, поклали початок створенню вільних обробок українських народних пісень...” ¹⁶.
 Пошуки новаторського вирішення художніх завдань стимулювала створена при Товаристві 1926 р. Асоціація сучасної музики (АСМ), до складу якої увійшли Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський, Ф. Надененко, М. Радзієвський, І. Белза-Дорошук. На своїх зібраннях вони студіювати твори нової музики, які виходили друком у різних зарубіжних видавництвах, вивчали новітні системи й техніки композиторського письма, організовували концерти музики сучасних авторів.
 Наприкінці 1926 р. Товариством ім. М. Леонтовича був оголошений Всеукраїнський музичний конкурс до 10-х роковин Жовтневої революції. Показово, що з 34 надісланих творів симфонічних було 8 (!), розгорнутих хорів 21 та 5 романсів. Це, без сумніву, свідчило про прагнення українських митців оволодівати високими академічними формами музики й втілювати в них ідеї сучасності.
      За вимогами конкурсу твори надсилалися під гаслами. Першою премією були відзначені Симфонія під гаслом «Будуймо» та Фантазія (увертюра) на 4 українські теми під гаслом «Новому українському мистецтву потрібна симфонічна музика». Коли ж розкрили конверти з прізвищами авторів, то з’ясувалося, що переможці Л. Ревуцький, який обрав вельми лаконічний девіз, та його молодший талановитий сотовариш Б. Лятошинський ¹⁷.
 Нова Симфонія Л. Ревуцького – № 2, E-dur – стала етапним явищем; в ній щасливо поєдналися два зазначених автором крила творчості: „українізація” та „європеїзація”. Симфонію визнали, по суті, як перший національний твір у цьому жанрі. Музика її наскрізно просякнута народно-пісенними джерелами, однак не за рахунок цитування, а через пронизування кожного елемента музичної тканини – від структурних „цеглинок” до тембральних звукосполучень – національним мелосом. Цей твір, мабуть, є чи не найяскравішим відбиттям української ментальності у музиці – з безмірною закоханістю у рідну природу, тремтливим очікуванням здійснення мрій, гордістю за героїчне минуле та вірою у щасливе майбуття. Симфонію № 2 Л. Ревуцького можна сміливо назвати вершинним явищем Українського духовного відродження 20 ст. у музичному мистецтві.
      „Варто зазначити той момент, – писав Б. Лятошинський, – що Ревуцький ні в першій, ні в третій частинах симфонії не пішов шляхом механічного пристосування усього симфонічного розвитку до сонатної схеми. Йдучи за логічним розвитком змісту свого твору, він сміливо відступив від канонів й штампів старої сонатної схеми, підкорив всю свою технічну майстерність яскравому, виразному розкриттю головної ідеї...” („Сов. Музыка”. – 1935. – № 1. – С. 24.).
 Яскравою прикметою доби „українізації” став Український вокальний квартет ім. Ревуцького, який працював у 1928–1932 рр. Він поляризував, насамперед, українські фольклорні багатства. Художнім керівником квартету був Л. Ревуцький, він же робив обробки народних пісень, їх розкладки на різні голосі, – а репертуар мав біля сотні творів. Словесними текстами займались поети М. Рильський та М. Зеров (робили переклади іншомовних творів).
      Про громадське визнання композитора красномовно свідчить проведений 19 січня 1929 р. авторський концерт (з нагоди 40-річчя). У програмі звучали обробки народних пісень, 2-га та 3-я частини Симфонії № 2, сам композитор виконував Прелюди. Думка була одностайною: “До цього автора ми підходимо тепер без жодних упереджень, в якій би галузі він не виступив. Йому, видко, судилося одержати перше місце серед сучасних авторів не тільки на Україні, а може навіть і в ширших межах...” („Музика масам”. – 1929. – № 1. – С. 31.).
 Важливим етапом для ствердження українського музичного мистецтва стало святкування 85-річчя від дня народження М. Лисенка у 1927 р. Було вирішено здійснити видання Повного зібрання його творів і цю працю доручили братам Ревуцьким: Левку – музична редакція, Дмитру – текстову, упорядкування томів, вступні статті, примітки. Однак від 1928 р. у країні кардинально міняються ідеологічні орієнтири пролетарської влади – доба „українізації” скінчилася. У лютому 1928 р. ліквідують Товариство ім. М. Леонтовича _¹⁸. Видання творів М. Лисенка призупиняють; світ побачили тільки два томи – IV „Народні пісні для хору” (1931 р., всі 14 випусків) та II „Музика М. Лисенка до «Кобзаря» Т. Шевченка” (1932 р., 4 випуски з 23).
 У ті 1920-ті роки Лев Миколайович захопився новою ідеєю: разом з видатним піаністом Г. Беклемішевим та композиторами В. Золотарьовим  і В. Косенком почав розробляти український педагогічний репертуар для музичних шкіл. Твори замовляли багатьом авторам, сам Л. Ревуцький написав чимало: перекладення для фортепіано циклу „Сонечко”, Канон, 2 етюди, 3 п’єси за збіркою К. Квітки, „Інтермецо” для скрипки, „Баладу” для віолончелі, транскрипції фуги й фантазії для органу Й. С. Баха, диптих „Гумореску” і „Пісню”, присвячені сину Євгену (на його 10-річчя), яка була визнана одним з шедеврів музики 20 ст., водночас, паростком нового стильового напрямку в Україні – імпресіонізму.
 1934 р. Л. Ревуцький розпочав роботу над Концертом для фортепіано з оркестром F-dur. Спочатку позначив його № 2, згадавши свій незакінчений у консерваторські роки № 1 (ноти якого загубились). Згодом № зняв, залишилась лише позначка тональності. Написаний блискучим піаністом-віртуозом, він у багатьох моментах став новаторським, а в історії української музики то був перший зразок жанру.
      Образний зміст повинен був відбивати атмосферу поширених у ті часи олімпіад. 1-а частина – заклик до змагань, 2-а – „карколомна” токата – танці та спортивні змагання, 3-я – пісенно широка та одразу по ній 4-а – апофеоз, парад переможців. Оптимістичний пафос, колоритна музична мова, активна рушійна ритміка одразу вирізнили Концерт як високохудожнє явище. Прем’єра у Києві 1936 р. – грав А. Луфер, диригент Г. Адлер – мала широкий резонанс.
      Однак  новаторські ознаки твору не всім були до вподоби. Автору закидали відхід від класичної гармонії, загострений ритм та акорди, що подекуди нагадували джаз – „опіум для народу”! Композитор делікатно вислухував критику та журивсь: „Борис Миколайович [Лятошинський] мав здібність відстоювати себе й свою музику від нападок ззовні. Я так не вмію” ¹⁹.
 Новим поколінням це важко уявити, але за кожен крок уперед митцям тієї доби доводилося „посипати голову попелом” і писати своєрідні індульгенції-панегірики на „мудрого вождя всіх народів”. За цим пильно слідкували “компетентні” органи (КДБ). Так 1935 р., викликавши до себе поета М. Рильського, „порадили” написати пісню про Сталіна. У разі відмови – ГУЛаг. Максим Тадейович одразу пішов до найближчого друга Льва Ревуцького, а вже разом до Дмитра Миколайовича. Свідком тієї розмови був Валеріян Ревуцький: „Батько тоді порадив їм написати її, щоб зберегти собі життя для передання творчої естафети української культури майбутньому поколінню” ²⁰. На щастя, пісня „Із-за гір та з-за високих” вийшла вдалою і знайшла широкий розголос. То стало порятунком для всіх, адже вони добре знали – на них покладено тавро “націоналістів”, а це, як бомба з годинниковим запалом ²¹.
      Як не парадоксально, але від страшних репресій 1930-х їх уберіг вчитель – М. Лисенко. Влада була свідома, що державне замовлення на нову редакцію Лисенкової історико-героїчної опери „Тарас Бульба” можуть здійснити тільки найбільш видатні митці України. На початку 1936 р. таке замовлення отримали М. Рильський (літературне лібрето), Л. Ревуцький (музичний матеріал), Б. Лятошинський (оркестровка).
      Хоча М. Лисенко працював над „Тарасом” понад 10 років, однак встиг зробити лише клавір. По смерті автора було здійснено кілька постановок: 1924 та 1934 р. у Харкові, 1927 та 1929 р. у Києві, 1928 р. у пересувних операх Лівобережжя та Правобережжя. Це свідчило про значний суспільний інтерес до монументального Лисенкового твору. Головне завдання Л. Ревуцького лежало у двох площинах: 1) „відчистити” оригінальний текст М. Лисенка; 2) дописати ряд музичних сцен та номерів, відповідно нової героїко-драматичної концепції (за М. Гоголем). Так додалися до опери сцена у гетьмана Остряниці та фінал, розгорнута арія Тараса та аріозо Остапа, кілька танців й народних пісень, взятих з обробок Лисенка. Неймовірною вдачею стала новонаписана увертюра – епіко-героїчне симфонічне полотно на рівні світових шедеврів. Вона, як окремий концертний номер, й нині щосезону звучить у виконанні провідних оркестрів України.
      Після гучної київської прем’єри 27 квітня 1937 р. Л. Ревуцький писав: „Я вважатиму себе щасливим, якщо мені вдалося зберегти в новій редакції опери «Тарас Бульба» усе те прекрасне, що в неї вклав Микола Віталійович, і добитися, щоб чудова опера Лисенка зазвучала як народний музично-драматичний твір, гідний пам’яті великого українського композитора” ²².
      1939 р. була здійснена 2-а редакція «Тараса», остаточна 3-я – 1955 р. Суттєвий момент (!), Б. Лятошинський, який оркестрував музичний матеріал, признавався – художнє „перевтілення” Льва Миколайовича було настільки переконливим, що він здебільшого не міг визначити, де ж текст, дописаний його колегою, а де Лисенка? Сподобався Борису Миколайовичу й „бригадний метод” їх співпраці. Він запропонував Льву Миколайовичу спільно написати оперу на  історичну тему. Однак цим задумам не судилося здійснитись.
      Незважаючи на велику завантаженість по редакції опери Лисенка, Л. Ревуцький написав музику до двох вистав театру ім. І. Франка на історичну тематику – „Богдан Хмельницький” (прем’єра 10 березня 1939) та „Маруся Богуславка” (прем’єра 1 січня 1941 р.), куди ввів хорові й танцювальні сцени. Перший спектакль з успіхом був показаний у Москві, під час Декади українського мистецтва 1939 р. У 1940 р. композитор працював над новою редакцією Симфонії № 2. Праця не була марною – за 2-у редакцію твору автор на початку 1941 р. був удостоєний Державної премії СРСР (колишня Сталінська).
 Війну кияни відчули на світанку 22 червня: о 4-й годині бомбили Київ. Але ще 21-го, одразу після повідомлення Радінформбюро, Л. Ревуцький пішов до банку й написав заяву, щоби всі його заощадження були переведені на оборону країни. Там розвели руками – ще не був створений такий рахунок, ...і попросили прийти пополудні.
 Хвилювала Левка Миколайовича і доля сина Євгена. Він якраз закінчив 4-й курс біофаку університету ім. Т. Шевченка, де відмінно вчився всі роки, й перебував на практиці у Грузії. Повідомлення про початок війни фашистської Німеччини проти СРСР він почув по радіо, під час екскурсії у Горі. Терміново повернувшись до Києва, Євген достроково здає іспити про завершення університету (тоді вийшла спеціальна постанова, яка дозволяла це), допомагає батькам з евакуацією та добровольцем йде на фронт (хоча як син-одинак лауреата Сталінської премії й орденоносця, мав бронь).
 Л. Ревуцького евакуювали в Ташкент. Він очолив кафедру композиції, теорії та історії музики. До свого класу він узяв кількох місцевих студентів – Ікрама Акбарова, Гафура Кадрова, Ібрагіма Хамраєва, які згодом стали видатними митцями Узбекистану, корейця Пак Ендіна та музикознавця Ірину Дулгарову. З українців у нього був А. Коломієць. Узбецьким студентам на все життя запам’ятався професор, що приходив до консерваторії у вишиваній українській сорочці, завжди уважний до молоді.
      У Ташкенті на початку 1942 р. Лев Миколайович отримав сумну звістку, що в запеклих боях під Ржевом Євген був тяжко поранений. Водночас прийшла й телеграма про вбивство у окупованому Києві брата Дмитра (той, будучи у тяжкому стані після інсульту, не міг евакуюватися разом з усіма). Біда не ходить поодинці. Їдучи у товарному вагоні у госпіталь на передовій за сином Євгеном, Лев Миколайович весь час чув настирний перестук коліс, що викликав дикий головний біль, який вкладався у його думці в мажоро-мінорне „мерехтіння”, поєднане з наспівом „Чуєш, брате мій”. Цю пісню Б. Лепкого вони з Дмитром полюбили ще з часів І світової війни... „Я музику цієї обробки виплакав серцем” – признавався композитор учню А. Коломійцю.
 Звістка про присвоєння йому звань народного артиста України (1942 р.) та народного артиста СРСР (1944 р.) викликала скоріше здивування аніж задоволення. Однак вона стимулювала здійснення нової редакції кантати „Хустина” та її оркестровку. Справжньою радістю стали повідомлення про звільнення України та повернення у 20-х числах травня 1944 до Києва. Квартира композитора (по вул. Банковій 12), не постраждала, але зникли рукописи партитур. Ймовірно, їх спалили у холодні зими.
 Першою турботою стало відновлення діяльності консерваторії, а від травня 1945 р. – повернення талановитих учнів-композиторів з фронтів. Незабаром навчання відновили П. Майборода, М. Гордійчук, Р. Верещагін та інші молоді музиканти. „Всі ви – мої сини, і я безмірно щасливий, що ви повернулися до рідної домівки, повернулися до музики” – казав вчитель П. Майбороді. ²³ 
     Сумний парадокс долі Левка Ревуцького полягав у тому, що визнання його творчості на урядовому рівні набрало великих обертів після того, як було  вбито Дмитра Ревуцького та сплюндровано творчий доробок брата. З обріїв нової повоєнної історії України зникло те словосполучення «брати Ревуцькі», що у 1920–30-ті рр. звучало як символ національної культури. Для Льва Миколайовича стало глибокою психологічною травмою усвідомлення того, що його брата – великого патріота України – названо „фашистським запроданцем”, і саме з цим ганебним тавром знищено. ²⁴ Воістину, спрацював випробуваний віками давньоримський принцип: „поділяй та володарюй”!
 Депресію поглибило й судилище 1951 р., яке влаштували у філармонії Б. Лятошинському після прослуховування його Симфонії № 3. Тоді Л. Ревуцький, пригнічений власним горем, не спромігся виступити на захист колеги. Тільки вертаючи додому разом з музикознавцем М. Гордійчуком, сказав йому: „Адже я також закінчив Третю симфонію. Але її ніхто ніколи не почує!” ²⁵. Дійсно, Лев Миколайович знищив партитуру свого нового твору.
 Писати нову музику не було натхнення. 1957 р. реконструював по пам’яті Симфонію № 1 – вийшов одночастинний твір, сповнений свіжого юного подиху, ясної лірики. 1958 р. вона прозвучала під орудою В. Тольби. З’явилося бажання зробити 3-ю редакцію Симфонії № 2. 1961 р. завершив реконструкцію партитури Концерту для фортепіано, який блискуче виконав О. Олександров. На титулі Концерту акуратно вивів: „Присвячується пам’яті М. Лисенка”. За цей твір автор був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1966 р.
 Вірний друг М. Рильський 1956 р. все-таки сподвиг Л. Ревуцького на створення єдиного з нових масштабних творів повоєнного часу – „Ода пісні”, яку вони присвятили 45-річчю Товариства ім. М. Леонтовича а також 75-річчю від дня народження смерті Д. Ревуцького. На честь братів по духу й по мислі, яким на своїх плечах довелося нести стражденного хреста української культури, й народився хор-поема, де у зосереджено-трагічному пролозі оркестру проростає наспів очікуваної радості: „Гей, браття, ми йдемо, і нас ніхто не спинить... І наші імена у забутті не згинуть. Ми живемо в піснях!”. (Щоправда, у видавництві вдалися до Езопових хитрощів – написали присвяту В. Леніну).
      У повоєнні часи Л. Ревуцький всі зусилля переключив на педагогічну діяльність. Загальний стаж його педагогічної праці – 40 років, з них 32 безпосередньо зі студентами-композиторами. Його девізом було: “Треба спочатку виховати людину, а потім – художника” ²⁶.
 Сам прекрасний піаніст, він і учнів своїх заохочував до вдосконалення гри на фортепіано та читанні нот з листа. У бібліотеці композитора знаходилися ноти видань французьких імпресіоністів, партитури Стравінського, Бартока, Равеля, Онеґґера, у рукописах збереглися нотатки з ладових концепцій Б. Яворського та Б. Бартока. Учні класу Ревуцького у 1920–30 рр. вели перед у оволодінні нових напрямків тогочасної європейської музики і творчо використовували їх у своїх композиціях. На жаль, у повоєнні часи почала діяти система табу, авторів „просіювали” крізь сито ворожих “ізмів” (ситуація почала мінятися з кінця 1960-х р., проте Лев Миколайович вже не викладав, а потужної сили набирала композиторська школа Б. Лятошинського). Композиторська школа Ревуцького, як і композиторська школа Лятошинського, є гордістю нашого музичного мистецтва у світовому загалі.
 З понад п’ятдесяти учнів у 1920–30-х рр. у Л. Ревуцького навчалися С. Жданов, К. Шипович, Г. Жуковський, А. Свєчніков, Є. Юцевич, І. Паїн, М. Їжакевич, А. Назаренко, А. Філіпенко, А. Назаренко, О. Андрєєва та ін. Тоді ж розпочав навчання і П. Майборода, а його старший брат Г. Майборода  – завершив диплом (вчився у класі В. Косенка). У повоєнні 1940–50 рр. список учнів школи Ревуцького поповнили А. Коломієць, М. Дремлюга, В. Кирейко, Я. Лапинський, В. Гомоляка, Л. Левітова, Д. Юделевич, Р. Держане, Л. Грабовський (перші роки) та ін. Він випустив і прекрасних музикантів-теоретиків – Ф. Аерову, Є. Столову, М. Бялика, Н. Герасимову-Персидську. Останні роки життя вже як академік АН УРСР керував дисертаційними працями аспірантів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського Б. Фільц та В. Клина.
 На схилі життя Л. Ревуцький ще раз прискіпливо проаналізував свій доробок, занотувавши, що йому дорогі обидві симфонії, з фортепіанних творів – не соромно за Прелюд Des-dur op. 4 та „Пісню” (ор. 17). З хорових обробок ніби вдалі „На кладочці” та рекрутська „Ой ти, зоре вечірняя”. З обробок для голосу добре вийшли „Як ми прийшла карта” (з „Галицьких пісень”), історичні „Ой скинемось та по таляру” та „Ой не спав я нічку”. Небагато. І неймовірно самокритично.
      30 березня 1977 р. його не стало. Багатотисячна громада киян з сумом йшла до Президії Академії наук України прощатися з велетом української музики. Похований Л. Ревуцький на центральній алеї Байкового цвинтаря, неподалік від М. Лисенка та брата Дмитра. Український фонд культури до 100-річчя від дня народження митця відновив у Іржавці батьківський будинок та відкрив Меморіальний музей Л. Ревуцького. Іменем Майстра названо Чернігівське музичне училище, у Києві – названа вулиця, музична школа № 5, школа мистецтв у містечку Бучі, у гирлі Дніпра плаває теплохід «Лев Ревуцький»...

     *

      Л. Ревуцькому судилося створити новаторські зразки у таких провідних формах і жанрах композиторської творчості 20 століття як симфонія, кантата, хорові полотна кантатно-ораторіального типу. Своїми концертними Прелюдами та іншими фортепіанними опусами він першим показав новий тип художнього мислення та засвоєння композиційних прийомів, що згодом визначили самобутній авторський художній стиль. Особливо яскраво виявилося новаторство Л. Ревуцького в жанрі обробки народної пісні, де він показав розмаїті варіанти художнього вирішення, коли інструментальна партія стала рівнозначним партнером з голосом співака.
      Мабуть саме тому й сьогодні найбільш показові твори Л. Ревуцького – Симфонія № 2, фортепіанні – Концерт, Прелюди, „Пісня”, унікальні вокальні цикли „Галицькі пісні”, „Козацькі пісні”, кантата „Хустина” на вірші Т. Шевченка, „Ода пісні” на слова М. Рильського – звучать не тільки в Україні, але й далеко за її кордонами. Що вже й говорити про Увертюру до опери „Тарас Бульба” М. Лисенка, могутнім імпульсом до написання якої послужили 16 Лисенкових тактів, які Л. Ревуцький розгорнув у монументальне епіко-героїчне полотно, що завершується величним апофеозом – піснею-маршем „Засвіт встали козаченьки”.
      То були дійсно „зоряні” 1920–30-ті роки – доба так званого „Українського Ренесансу” початку 20 ст. Його відхід від композиції після 1956 р. не був ознакою творчої кризи митця, а свідомий, глибоко осмислений вибір мудрої людини. Однак природне прагнення жити у звуковій стихії і фіксувати це життя на нотному папері вилилося у багаторічну працю над редакцією масштабних творів – Симфонії № 2, Симфонії № 1 і Концерту для фортепіано.
      На порозі ІІІ тисячоліття, коли Україна впевнено утверджується у своїй суверенній демократичній державності, ім’я Л. М. Ревуцького не відійшло з плином часу. Навпаки, сьогодні ми можемо показати у вірній інтерпретації цілий ряд творів, що довгі роки замовчувалися або вправно „рецензувалися” рукою радянської цензури. Можемо розповісти правду про походження митця, його унікальний родовід. Сьогодні ми можемо на повний голос стверджувати, що Лев Миколайович Ревуцький був одним з найбільш творчо потужних митців України 20 століття, послідовним і відданим патріотом, котрий попри всі складності політичної ситуації, полишив нам у спадок музику, сповнену високої духовності, досконалої художньої майстерності та глибоко-національного звучання.

Виноски

1 Див.: Кузик В. Ревуцькі – Хмельницькі – Ржевуські // Український музичний архів. Вип. 3. – К. – 2003.
2 На жаль, рукописи загинули.
3 Реєстр Війська Запорозького 1649 року. – К., 1995.

4 Adam Boniecki і Artur Reiski. Herbarz Polski. T. XVIII . Сz??? I.– Warszawa. – 1913.
5  Див.: Кузик В. Про неї писав великий Кобзар // Вітчизна. – 1999. – №1–2.
6 Нині ці фотографії – раритет історії Іржавця, який красномовно свідчить про „старосвітський” побут села, про атмосферу, яка панувала у сім’ї Ревуцьких.
7 Лист О. Ревуцької до Д. Ревуцького. 1901 р., березень. Цей та цитовані далі листи зберігаються у приватному архіві – В. К.
8 Ревуцький Л. Повне зібрання творів у 11 томах. – К. – 1988. – Т. 11. – С. 100.

9 Див. виноску 10, с.114
10 . Див. виноску 10, с. 116.
11 Рильський М. Зібрання творів у 20-ти томах. – Т.15. – С. 302.
12 Ревуцький Л. Автобіографія (1925 р.). – Відділ рукописів ІМФЕ ім. М. Рильського НАНУ. – Ф. 36–3 / 524.

13  Ревуцький Євген Львович (1.16.1919 – 20.11.2006) – професор, доктор медицини, лауреат Держ. премії у галузі медицини, багаторічний голова Спілки терапевтів України.
14 Див.: Ревуцький В. По обрію життя. Спогади // К., – 1998. – С. 32. Ревуцький Валеріян Дмитрович (*14.06.1911) –театрознавець, академік, лауреат премії ім. І. Котляревського, заслужений діяч мистецтв України. Живе у м. Ванкувер, Канада.

15 Протокол музкому. – Інститут рукопису НБУ ім. В. Вернадського: Ф–50; І.35993.
16 Мейтус Ю. Человек большой души // Л. Н. Ревуцкий. Статьи. Воспоминания. – К. – 1989. – С. 117.
17 Музика. – 1927. – № 4. – С. 35.
18 Утворюють об’єднання Робмис (Робітники мистецтва), від 1932 р. СРКУ – Спілка радянських композиторів України, перше об’єднання на теренах СРСР. Від 1995 р. –Національна спілка композиторів України.

19 Ревуцький Л. Повне зібрання творів. – К., 1988. – Т. 11. – С. 43.
20 Ревуцький В. Спогади про батька // Музика. – 1993. – № 6. – С. 22.
21 У справі Радіокомітету 1937 р. є Постанова: „Арнаутов та Білокопитов блокувалися з націоналістами Ревуцькими, Косенком та ін., проводячи з ними націоналістично-фашистську лінію в музичному мистецтві України”; ЦАМДБ СРСР, 38028 ФП, Сл. с. № 123/721. 

22 Ревуцький Л. Повне зібрання творів. – К., 1988. – Т. 11. – С. 79.

23 Див. попередню. – С. 11.

24 Кузик В. Дмитро Ревуцький / Репресований посмертно. Ще раз про „міфотворчість” радянських істориків // СЛОВО Просвіти. – 2006. – ч. 15.
25 Л. Н. Ревуцкий. Статьи. Воспоминания. – К., 1989. – С. 130.
26 Ревуцький Л. Повне зібрання творів. – К., 1988. – Т. 11. – С. 47.