ІНТЕРВ"Ю З ОЛЕКСАНДРОМ САРАТСЬКИМ
ОЛЕКСАНДР САРАТСЬКИЙ
Ще з часів Середньовіччя композитором, точніше теоретиком музики вважався той, у особі якого поєднувалось три іпостасі: виконавець, теоретик і власне творець нової музики. Усі ці види діяльності і навіть більше охоплює особистість сучасного відомого українського митця Олександра Саратського.
Піаніст, композитор академічного, джазового та фольклорного спрямування, аранжувальник, творець авторських альбомів, керівник проекту «Два плюс...» – далеко не повний перелік багатогранності митця.
Олександр Наумович народився 28 січня 1961 року у Києві. Після закінчення загальноосвітньої школи (1967-1975) та музичної школи №3 ім. В.С.Косенка по класу скрипки композитор вступив на теоретичний факультет Київського музичного училища ім. Р.М.Глієра (1975). Вже під час навчання в школі митець цікавився джазовими колективами, захоплювався джазовою стилістикою та втілював свої перші експерименти у композиції.
У 1978 р. Саратський відвідує перший, престижний на нинішній день джаз-фестиваль у Тбілісі. У майбутній столиці джазу композитору вдалося значно розширити свій слуховий багаж різнонародними джазовими новинками, відомими лише у вузьких кругах. Тоді цей фестиваль зібрав більшість найкращих джазових музикантів країн південного Кавказу, Балтії, Центральної Азії, а також України, та Молдови.
Під час служби в армії (1979-1981) митець ефективно працював як аранжувальник у Чернігівському полковому духовому оркестрі (було створено більше 200 партитур для духового оркестру за два роки!). Завдяки такій діяльності у композитора сформувались широкі пізнання в особливостях оркестрових інструментів.
Окрім гри на скрипці композитор часто імпровізував на фортепіано. У 1980-х рр. – працював клавішником в естрадному ансамблі «Товтри» (1982-1984) Хмельницької філармонії (який на сьогоднішній день відновлено) та популярному вокально-інструментальному ансамблі «Каскад» (1985 – 1986), що творив в жанрі «радянської естради» (за визначенням Саратського).
Тим часом Олександр здобув освіту теоретика-музикознавця у Ленінградській консерваторії ім. М.А. Римського-Корсакова (1983-1988), захистивши диплом «Фьюжн – як явище сучасної музики». Робота з такою темою була досить актуальною на період 1980-х років. Поняття фьюжн (джаз-рок, джаз-рок-фьюжн) намічалося ще з кінця 1960-х, коли джазмени почали змішувати різні форми та імпровізаційні техніки джазу з рок- інструментами та ритмами соулу, ритм-енд-блюзу. Десятиліття 1970-1980-х років стало піком розвитку та формування фьюжну як стилю. Адже лише в цей час він став більш-менш систематизований та почав розглядатися дослідниками як музична традиція сучасності.
В цей період робота Саратського як виконавця продовжувала набирати обертів. У 1987-1990-х роках він працював керівником черкаського гурту «ХХ століття». Основними жанрами творчості колективу були хард-, сімфо- та арт-рок. Гурт брав участь в масштабних міжнародних музичних фестивалях Лісабону, Португалії, Москви, Праги, Барселони.
Успішно гастролювати по Україні та країнах СНД композитор продовжує з новоствореним ансамблем «Два плюс…», який він організував разом зі своїм другом вокалістом Олексієм Тузовим (1995). На даний час цей ансамбль має назву «СараБанда», в якому Лана Меркулова та Олексій Тузов – головні учасники
.
Після цього О.Саратський випустив чотири авторських альбоми: «Два плюс» (2001), «СараБанда» (2003), «Цвіте терен» (2009) та «Wonderful world» (2010). Пізніше, в процесі роботи над записами композитор також видав декілька нотних збірок для піаністів та скрипалів з джазовими п’єсами та обробками народних пісень – «Цвіте терен» (2012), «Граємо джаз» (2014).
Мабуть, батьківські корені таких професій, як інженерія та музикознавство у поєднанні з педагогікою активним чином вплинули на формування такої полідіяльної особистості. Адже О.Саратський ще й прекрасний теоретик, історик-музикознавець та викладач.
Анастасія: Олександре, розкажіть детальніше про Ваш вступ до консерваторії.
Олександр: Я намагався вступити до консерваторії двічі. Перший раз це було у 1982 році. Із сольфеджіо, музичної літератури, гармонії я отримав п’ятірки, а на колоквіумі – трійку. На коронне запитання колоквіуму «Чим будеш займатися у майбутньому?» я наївно відповів: «Взаємовпливом академічної музики і джазу». В результаті – не пройшов по балах.
Згодом я збирався вступати до Харківської консерваторії. Мені вже вдалося з’їздити туди і взяти вимоги до іспитів. А коли намагався виїхати вже на вступні іспити, прийшов в касу, а в Харків квитків не було. Зате були в Пітер. Думаю, це – доля, безсумнівно.
Коли поступав в Пітер вдруге, на колоквіумі я вже був хитрий і сказав, що буду займатися моцартоведенням. Натомість у комісії прозвучала підступна фраза: «Перерахуйте 19 опер Моцарта!». Я перерахував, адже по творчості Моцарта знаю все. І нарешті став студентом.
О.Саратський закінчив консерваторію як теоретик, навчаючись у класі доктора мистецтвознавства, професора Людмили Ковнацької (1941). Це особистість широкого профілю, яка займається організаційною та дослідницькою діяльністю, охоплюючи музичні досягнення ХХ століття та, особливо, історію англійської музики. Л.Г.Ковнацька є автором та редактором багатьох статей і книг, присвячених творчості Б.Бріттена, Д.Шостаковича, А.Шенберга, Г.Перселла, А.Аренського, М.Балакірєва та інших.
А.: Чи правда, що завдяки грунтовній теоретичній підготовці і комплексному вихованню саме Людмили Ковнацької Вам вдалося охопити таке широке поле діяльностей та стати професіоналом своєї справи?
О.: Так, коли я був на І курсі, вона одразу погодилась займатися зі мною джазом, хоча для неї така робота була новою. Адже Ковнацька – це великий спеціаліст у всьому світі по англійській музиці ХХ століття.
Взагалі у колі педагогів для мене існує чотири ключові фігури: перша – моя мама, друга – педагог скрипки Зельдіс, третя – Хейфец, якого незаслужено забули. Адже він – ідеальний педагог-теоретик. Уявіть собі, на його уроках всі диктанти (одноголосні чи двологолосні) писалися лише з конкретної музики знаних композиторів. Ніяких штучних диктантів не було. Також він регулярно давав завдання вивчати напам’ять велику кількість музичного матеріалу та грати у всіх можливих тональностях окремі твори.
Людмила Ковнацька – це четверта ключова фігура, небесна інстанція, один з найголовніших педагогів в моєму житті та незаперечний авторитет. Це людина, яка ніколи не вписувалася в пітерські та московські клани. Вона створила свій самостійний клан школи Друскіна. І, врешті-решт, це особистість, з якою мені цікаво розмовляти 24 години на добу.
А.: Зараз Ви викладаєте у Київській національній музичній Академії (консерваторії) ім. П.І.Чайковського та вечірній музичній школі № 1 ім. К.Г.Стеценка. Поділіться своїм досвідом викладання. Як формувались Ваші перші кроки педагога? Які саме предмети Вам доводилось читати?
О.: Моя педагогічна діяльність відбулася завдяки моїй мамі. Тому що 25 років тому я зовсім не уявляв себе як педагога, для мене це не мало ні економічного, ні творчого інтересу. Тим не менш, мама була мудріша за мене та змусила мене піти викладати у школу. І я дякую їй за це, адже поступово навчився читати історію музики.
15 років назад, на кафедрі критики у Київській консерваторії мені запропонували читати предмет «Історії джазу». Спочатку викладав його теоретикам, тепер читаю всім іншим факультетам.
У сфері фортепіанної педагогіки я ще новачок, адже почав викладати фортепіано у школі Стеценка лише 3 роки тому.
Загалом педагогічна діяльність для мене дуже цікава, тому що я відчуваю велику відповідальність і завдяки своєму авторитету формую певне світобачення у своїй учнів.
А.: Коли до Вас приходить нова група, як Ви оцінюєте їх рівень знання джазової музики? Адже джазову музику студенти слухають і розуміють, а от мало хто знає її історичний контекст.
О.: Студенти, які особисто полюбили джаз раніше, приходять достатньо підготовлені. Можливо, в них не систематизована та не розставлена по полицях його історія, але їм легше. А інші студенти сприймають джаз, як будь-яка академічна людина, тобто як щось не наше, чуже. Я часто розповідаю на першій парі, що джаз – це як десерт, цукерка, це щось неакадемічне. Серйозні вчені європейського рівня не так багато написали монографій по історії джазу, як наприклад по Вагнеру. Причини? По-перше, – джазові ноти не являються документом. Ноти – це щось таке, як каніфоль для струн віолончелі. По-друге, – джаз довгий час був поряд з танцювальною музикою, шоу-бізнесом, навіть тоді, коли став радикально авангардно-модерновим. По-третє, – форма побутування. Сфера класичної музики – це філармонія, оперний театр, а сфера джазу окрім цього включає ще й андерґраунд.
На даний момент Саратський викладає предмет «Історії та теорії джазу» для студентів ІV курсу НМАУ. За їх розповідями автор, як джазовий піаніст, неодноразово імпровізує на парах. Кожного разу композитор надає можливість студентові зрозуміти техніку імпровізації через самостійне підбирання супроводу на фортепіано до різних джазових мелодій. Також митець особливо звертає увагу на те, щоб студент прагнув звільнитися від комплексів виконання та емоційної скутості.
А.: Чи може студент навчитися професійній джазовій імпровізації самостійно, люблячи джаз, регулярно репетируючи, слухаючи і граючи різні джазові формули? Як починали Ви?
О.: Звичайно, може. Я починав також як звичайний любитель джазової музики. Спершу захоплювався старим джазом, потім новим, а коли я навчався в Пітері, з'явився фьюжн. Це еволюційний процес і студент повинен захопитися цією справою. У кожного свій шлях.
А.: Як Ви вважаєте, настільки популярними стали джазові заняття, чи, можливо, школи на сьогоднішній день в Україні та закордоном?
О.: Є різні джазові клани, в яких немає глибини. Спочатку я думав, що в мене також є свій клан, але насправді в мене його немає. Я знаходжуся трішки в стороні від джазу, а те місце, яке я собі знайшов, називається неформат. Те, що більшість журналістів не розуміє. Однією ногою я знаходжуся в академічній музиці, другою – в джазі. Тому ідентифікувати мене неможливо.
З приводу освіти, в нас викладається джаз в училищах, але я не впевнений, чи там все правильно робиться. Не думаю, що такий рівень з історії та теорії джазу, який я осягнув з допомогою Ковнацької, існує ще десь в Україні. Можливо, в Москві, де є Овчинніков. В Італії це проходить лише як факультатив. В таких країнах, як Франція, Англія, Німеччина історія джазу викладається сповна. В Америці, безумовно, також, але там інша методика, гармонія та мислення. У них немає європейської традиції, на яку опираємось ми.
Звичайно, у нас є свої збірки джазових творів і вони корисні. Але ноти в джазі – це все дуже приблизно. Головне – знання, розуміння та навики. Суть джазу – імпровізація, а це – таїнство, так як і композиція.
Розмову з О.Саратським вела Анастасія Бачук.